Ті дні у пам’яті народній

Багатовікова історія України свідчить, що майже в кожному столітті траплялися голодні роки. Причиною їх ставали стихії: посуха, нашестя сарани, різні епідемії. Але такої страшної трагедії, яку пережив український народ у тридцятих роках двадцятого століття, не зазнав, мабуть, жоден народ в історії людства, коли голод став цілеспрямованим політичним засобом масового винищення людей. З голоду пухли і вмирали діти, чоловіки і жінки працездатного віку, часто-густо цілими родинами.

Торкнулося це страшне лихоліття і моєї родини. З великим смутком, із сльозами на очах згадує про ті страшні роки мій прадідусь Шахрай Григорій Сергійович 1922 року народження.

Ось що він мені розповів: «В 1918 році моїй сім'ї радянська влада наділила 12 гектарів землі. Було біля чого працювати. То ж до роботи були залучені в родині усі. Крім того, ще й тримали непогане господарство. Але в 1929 році, коли почалася колективізація, нам зразу навішали ярлик «куркулі». Щоб нас не вислали в Сибір, мати погодилася віддати значну частину землі, троє коней, корову і ще деяку живність, сільськогосподарський реманент. Щоправда одну корову вдалося приховати у викопаній ямі в садку. Вона була спокійна, то ж не мукала і ніхто її не почув. Забирали ще подушки та добротний одяг.

З перших днів мати пішла працювати у колгосп. Батько не хотів іти в колгосп, покинув родину і переховувався у знайомих. Більше він до нас не повертався. Але попри все, здається, ніщо не віщувало страшної біди.


Врожай 1932 року був дуже гарний. Зрізуючи колоски пшениці серпом, ми ставали на коліна, щоб не висипалось зерно. Та дуже скоро від хати до хати почала ходити «чорна біда» в особах заготовачів, які заглядали у кожний куточок, кожну шпаринку і вимітали усі продукти, до останньої крупинки та зернинки. Біля печі у горщику знайшли небагато пшениці то крім того, що висипали зерно, ще й горшки побили. Мати закопала трохи зерна і картоплі під сливкою. У хаті сховати ніде було. Бо бригада ходила і залізними палицями стукала кругом і прислуховувалась до звуку. Як десь щось знаходила, то відразу забирала.

Прихованих харчів дуже скоро не стало. Дорослі ще терпіли, а нам, дітям, дуже хотілося їсти. Харчувалися усім: і лободою, і супом з бузини, гнилою картоплею, листям і цвітом липи, дозрілими кетягами горобини. Про якесь м'ясо і не мріяли. Бо навіть котів і собак повбивали і поїли. Крім того, комуністи ГПУ періодично навідувались і слідкували, щоб у коморі було пусто. Добре що ще корова була. Кожного дня мати давала нам по півстопки молока. Годувати корову було нічим і вона мало давала. Приходила ще й сусідка, просила трохи молока, та мати не давала, бо намагалась врятувати своїх дітей. То ж та попросила трішки жому, аби хоч щось дати дітям. Тим, хто працював у колгоспі, виділяли щоденно черпак супу-баланди і кусочок чорного, як земля, хліба. Але додому мати не могла приносити. Активісти забороняли носити їжу додому, навіть обшукували. І слідкували, щоб усе з'їдали там.

Ми з братом теж пішли працювати у колгосп і намагались хоч якось допомогти родині. У жнива підводами возили зерно, але за крадіжку можна було добре поплатитись. Сусід Сліпчук Сергій в тюрмі просидів три роки за те, що взяв у кашкет трохи зерна. То ми, якщо ніякого наглядача поблизу не було, виривали ямку і закопували туди зерно. В схованку запихали гіллячку. І вже вночі приходили і забирали його. Але зерна надовго не вистачило.

Від голоду люди пухли і вмирали. Першим у нашій сім'ї помер трьохрічний братик. Його просто положили у ряденце і без усякої труни закопали на кладовищі. Бабуся теж спухла, вона вже не могла ходити. Пам’ятаю, як перед смертю бабуся покликала мене і попросила, щоб я виліз на дерево і дістав п'ятеро сороченят. Я не хотів, мені їх було дуже жаль і я говорив, що мене за це покарає Бог. Але вона сказала, що хоче хоч перед смертю попробувати м'яса, і наказала мені нікому про це не розповідати. Коли мати їх зварила, то вділила по малесенькому кусочку і нам. А бабуся з їла і перехрестилась. На другий день вона померла. І в наших сусідів, сім'ях Царуків і Соколів, вмерло аж по троє людей.

Ось такі були страшні роки, боляче згадувати.»

Послухавши цю історію, мені стало так жаль мого прадідуся, його усю сім'ю. Скільки випробувань випало на їх долю. Адже попереду була ще війна і праця «остарбайтера» в Австрії. Та незважаючи на все це мій прадідусь намагався вижити на зло усім бідам і нагодам. Як і увесь український народ. Я пишаюсь ним і радію, що сама належу до такої сильної, мужньої, нездоланної нації.

А тому наш найсвятіший обов'язок сьогодні – зберегти пам'ять про всіх невинно закатованих, пам'ять про тих, хто не дожив, пам'ять про тих, хто недолюбив, пам'ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути.

Хай же пам'ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість та наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.