Чорні жнива

Земля… Вона була і є найціннішим багатством кожного народу. Земля – це одне з найдорожчих понять в історії кожної країни, поряд такими як Батьківщина, мати, родина, патріотизм, любов…

Повертаючись у далекі 30-ті роки минулого століття, можемо з впевненістю сказати, що тоді земля була основою життя селянської сім’ї. А виховуючи дітей, батьки в першу чергу прищеплювали в них любов до найдорожчого та найсвятішого – землі. Від батька до сина передавалася земля у спадок, а разом із нею любов і шана до хліборобської праці. Що тоді може бути кращим, ніж господарювати на власній землі, бути господарем ? Та, на жаль, тогочасна політика держави була спрямована на знищення таких господарів, насильницьку колективізацію. У селян примусово відбирали землю, коней, худобу, знаряддя хліборобської праці. Вони переставали бути господарями, бо не могли розпоряджатися ні своєю землею, ні врожаями. З діда–прадіда хлібороби-господарі ставали безправними наймитами і миритися з цим не могли, бо заперечували офіційну ідеологію, яка робила з них лютих ворогів радянської влади, жорстоких експлуататорів .

Страшному геноциду були піддані сотні тисяч людей. Ворога народу бачили в кожному, хто відкрито виступив проти несправедливості, заступився за когось, висловив свою власну думку чи критикував уряд, а все це призводило до розкуркулення, арештів та заслання.

Справжні господарі землі, основою добробуту яких була праця всіх членів родини, ощадливість та хазяйновитість, ставали ворогами народу, масово виселялись в Сибір, зазнавши нелюдських страждань, використовувались як безкоштовна рабська робоча сила, гинули на чужині.

Так за спогадами Самборського Віктора Казимировича та Жулкевської (Самборської) Лідії Казимирівни, жителів села Мотрунки Красилівського району, в один із літніх днів 19 червня 1938 року в період Зелених свят заарештували їхнього батька Самборського Казимира Івановича.

Із спогадів сина, Самборського Віктора Казимировича.
Мій батько Самборський Казимир Іванович народився в с.Сушки Красилівського району Кам’янець-Подільської області, працював ковалем, був дуже набожним чоловіком, працьовитим, підтримував дружні стосунки з сусідами, дуже розумівся на техніці.

Нас у батьків було четверо дітей. Старша дочка Зоська 1922 року народження, зараз проживає в м. Старокостянтинові, має четверо дітей.
Я в батьків був другим сином. Народився 1929 року. Зараз проживаю в с.Мотрунки, пенсіонер, маю 51 рік трудового стажу. Виховали із дружиною чотирьох дітей.

В 1932 році народилася донька Ліда, яка також проживає у с.Мотрунки, пенсіонерка, виростила двоє синів.
Четвертій дочці Марії було лише 8 місяців ( 1937 р. н), як заарештували батька. Зараз проживає у Росії, має троє дітей.
Мама говорила, що батька забрали на Зелені свята вночі. За словами матері батька звинуватили в тому, що він в кузні виготовляв зброю, але насправді ніякої зброї він не робив. Це було навмисне знищення наших людей, які ставали «ворогами народу». Я пам’ятаю, що мама ходила провідувати батька, їй дозволили побачитися з ним. Батько передав деякий одяг додому. Більше ми його не бачили.


Із архівної довідки.

В архівному фонді Управління Служби Безпеки України по Хмельницькій області в кримінальній справі про звинувачення Самборського Казиміра Івановича 1898 року народження, уродженця с.Сушки Красилівського району, жителя с.Мотрунки Красилівського району Кам’янець-Подільської області, є дані про те, що він , працюючи в колгоспі ковалем, був заарештований 19 червня 1938 року Красилівським РВ НКВС і звинувачений по ст..54-2, 54-11 КК УРСР за належність до контрреволюційної організацій «ПОВ» ( польська організація військова)

Згідно постанови особливої трійки УНКВС Кам’янець-Подільської області від 29 вересня 1938 року за протокол № 21 Самборський К.І. засуджений до розстрілу з конфіскацією майна, що належало особисто йому. Вирок виконано 14 жовтня 1938 року у м Кам’янець-Подільському.



Самборський Казимір Іванович реабілітований прокуратурою Хмельницької області 18 08.1989р. на підставі ст..1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16.01.89р. «Про додаткові заходи по відновленню справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років».
Підстава: фонд № Р-6193,оп.12, спр. П- 19782, арк..7,17, 20.21,29

«Білі плями» історії, страшні роки геноциду, винищення українського народу – це наше чорне минуле, наш біль та смуток, сльози мільйонів безвинних, життя сотень тисяч українців.

Будуючи зараз свою державу, своє майбутнє ми маємо пам’ятати про цей страшний час, дбати, щоб ніколи не повторилося те лихоліття; щоб наш народ, якого морили голодом, висилали до Сибіру, знищували, розстрілювали, пам’ятав про страшну ціну, яку він заплатив за свою державність, за свою незалежність.

Я – частинка українського народу, і я знаю, щоб побудувати сьогоднішнє і завтрашнє, потрібно пам’ятати, свято цінити та знати своє минуле, свою історію.