Голодомор та репресії в Красилівському районі

Сьогодні ми з вами зібралися не заради втіхи і не заради простої цікавості. Моя прабабуся Василина говорила мені, якщо не говорити про смерть, то буде легше жити. “Рано, - говорила вона, - тобі і говорити і думати про смерть. Ти молода і думати треба про життя. Моє покоління не думало про смерть, воно намагалося обдурити її, проживши день, два, три … Як-то страшно було. Їсти нема нічого і взяти нема де. Якщо з осені ще хоч що-небудь було, то навесні не стало нічого. Багато в той час людей повимирало. Пухли з голоду, помирали.

А прабабуся Мартоха розповідала, як ходила в поле збирати колоски. А того не можна було робити. Хоч колоски приорювалися, збирати не можна було. Якщо сторож ловив, то приводив до сільради і заводили судову справу. Могли і мало не до смерті побити і ніхто не міг нічого сказати. То вони ходили і теребили зерно з колосків, а якщо теребили більше, то ховали в рот, то вдома можна було трохи зварити юшки. Бо з’їсти багато не можна було, боліли животи. Я думала тоді: ну як це нема що їсти. В нас он скільки всього є. Тоді ж була вже радянська влада – і їсти нема чого. Тепер, коли подорослішала, дізналася правду про страшні роки Голодомору, згадую розповіді прабабусь Василини і Мартохи, думаю: чого ж тоді всього не записала, не запам’ятала. Немає в живих дорогих прабабусь, та й мало вже залишилося в нашому селі людей, які пережили це страхіття. Тепер, зустрічаючись із людьми похилого віку, слухаю розповіді про ті страшні роки, і впевнена: треба говорити про цю страшну правду. Якщо не говорити про смерть, то хто ми тоді будемо? Чи зрозуміємо ми самі про себе? Які уроки ми візьмемо для себе із своєї, хай і страшної, але історії. То говорити далі чи мовчати? Говорити! Треба говорити, кричати, щоб не повторилося це страхіття знову.

75 років тому по Україні “гуляла” (може це прозвучало абсурдно, але для мене страшно) смерть. Смерть без війни, без посухи чи потопу, чи якогось іншого стихійного лиха. Смерть спустошила села й хутори, і живі не встигали ховати мертвих. Смерть мала ім’я – ГОЛОД. Перебрівши по людських стражданнях етапом колективізації (із колективних господарств забрали тільки хліб), вождь всіх народів Сталін підвів український народ до страшної Голгофи. Та, видно, мало Сталіну того, що вже зробив. То Лазар Каганович розпорядився виставити щільні заслони, щоб не пускали українських дядьків з торбами в поїзди: а ті хотіли десь дістати хоч що-небудь їстівного для своєї родини. То була не просто заборона, то був відвертий геноцид щодо українського селянства. А як же по-іншому назвати це: в Україні, на шістнадцятому році Великої Революції, при владі, яка називала себе народною, на найродючішій землі помирали хлібороби. Страшна статистика свідчить: за кілька місяців від Покрови (жовтень) 1932 року до Трійці (червень) 1933 року в Україні померло від голоду від 8 до 9 мільйонів українців, це майже третина тодішнього населення України. Світ поминав наших великомучеників, замордованих Великим Голодом і 10, і 20, і 50 років тому. Відбувалися скорботні учти, правилися панахиди, виходили книги. Тільки в нас, на Україні, тиша, стіна мовчання. Тільки тепер ми можемо дізнатися правду про ті страшні роки. То є чи маємо ми право мовчати? Ні! Треба говорити! Говорити, пам’ятати для того, щоб ніколи це не повторилося.

Потрібна не символічна, а справжня, гласна, привселюдна поіменна реабілітація мільйонів українських селян, замучених голодом і репресованих московсько-більшовицькою деспотією. І сьогодні ми в нашій школі починаємо створювати рукописну книгу “Свідчення Голодомору”, де розміщуємо фотографії наших односельчан, їхні розповіді про ті страшні роки. Ми попрацювали із архівними матеріалами і дослідили, що офіційно жертвами голодомору в нашому селі стали 11 чоловік: Громошевська Зінаїда Федорівна, Совінська Яніна Іванівна, Сидорук Степан Єрофейович, Лукасевич Клим, Омелянюк Тодоска, Павлова Катерина Автонівна, Козловська Поліна, Островський Франц Іванович, Педосюк Палажка Петрівна, Якубовська Хима Єфремівна, Мідзяновський Олекса.

Під час зустрічей з нашими односельчанами ми зрозуміли, що ця цифра набагато більша. Мабуть, в ті роки не всіх померлих реєстрували. Опрацюваши книгу “Голод 33-го. Народна книга-меморіал”, видану нашими земляками Коваленко Лідією Борисівною та Маняком Володимиром Антоновичем в 1991 році, ми прочитали, як в селі Масівцях Волочиського району (на нашій Хмельниччині) в 1932 році уповноважений Проскурівського ДПУ разом з головою сільської ради Гуменюком взяли з масівецького фельдшера підписку про нерозголошення ніде нікому правдивих свідчень причин смертності колгоспників, а також зобов’язали його щодня ходити до сільради і писати акти-діагнози про вигадані причини смертей загиблих з голоду. Прізвища померлих та всі відомості про них йому повідомляли в сільраді, а самі померлі на той час вже лежали в ямах під лісом. В актах про причини смерті він змушений був вказувати різні хвороби, крім гострозаразних. Дітей віком до року чомусь взагалі не дозволялося записувати до тих актів. Документи підписувалися фельдшером та кимсь із вищого начальства: головою або секретарем сільради. А навесні 1933 актів взагалі вже не складали ніяких. Свідчення, записані зі слів сина фельдшера Василевського Пантелеймона Казимировича, 1922 року народження, який проживає нині в Дрогобичі.
Не всі, видно, прізвища заносились до відповідних реєстрів і в нашій місцевості і нам, живущим сьогодні, необхідно виправити це. Назвати всіх поіменно: і тих, хто вижив, і тих, хто дожив до нашого часу, переживши страшне лихоліття, і тих, хто відмучився страшного 32-33.

Гортаючи сторінки цієї ж книги, ми знайшли свідчення нашого земляка, колишнього вчителя нашої школи, письменника Зозулі Івана Оксентовича.
Ось що розповіла нам бабуся учня 9 класу Кирилюка Олексія Більчук Євдокія Іванівна.

Я, Більчук Євдокія Іванівна, народилася 12 березня 1919 року в с. Западинці. Голодомор відбувся, коли мені було 15 років.
Тоді врожай на полях був хороший. В район три рази возили заготівлю зерна. На третій раз надійшов наказ ходити по хатах і забирати всі харчові запаси. Забрали все: ячмінь, овес, все зерно, картоплю, буряки, моркву. Ну, словом, все. Не залишилось нічого. Якщо була корова, то накладали налог на неї і тоді треба було віддати 300 літрів молока не неї. Подумайте зараз, скільки-то ця корова мала молока давати, щоб і собі залишилось, і ще здати стільки. Кури – 300 яєць. Свиня – 40 кілограмів м'яса і потрібно було здерти і здати шкуру із свині. Навіть накладали налоги на дерева. Зважаючи на розмір зрубаного чи зрізаного дерева потрібно було заплатити певну суму.

Заховати якісь харчі ніяк не вдавалося. Тоді я ще жила в маленькій хатині. Тоді обшукали все: дивилися кругом: на печі, в печі, під ліжком, в шкафу, у тумбочках. В старих хатах замість підлоги була земля, і вони брали залізні штирі і штрикали землю, чи немає нічого там схованого. Навіть ховали зерно в колиску до маленької дитини, і вони піднімали маленьку дитину і обшукували навіть колиску. Всіх людей заставляли робити, за день роботи давали 300 грам вівса – це один стакан. На роботу привозили супу з веги або інколи з вівса і давали по одному черпаку на кожну людину. Одного разу жінка робила на роботі продавцем і за це її давали 300 грам вівса. Вона відважила 300 грам вівса взяла в хустинку і підійшла до одного з охоронців (наблюдачів) і сказала : ”За цих 300 грам я роблю цілий день”. За ці слова вона попалала під суд.

Люди не мали що їсти і пухли в них руки, ноги, голова, все тіло пухло від голоду. На городах шукали картоплю, інколи находили хорошу, інколи трохи гнилувату. Її обирали, здирали шкурку, картопля була липка, як крохмаль, іноді в ній попадали черв’ячки, тоді їх виймали пекли і їли чи пекли або варили юшку і їли. Сушили кропиву, лободу, траву, щоб було що їсти. З сушеної варили супи, юшку, добавляли в хліб. Коли робили з берези взуття, тоді брали тирсу з неї і пекли щось похоже на хліб, додаючи туди сушену траву, вівса або ще щось таке подібне. Інколи до нас заходив єврей і ми в нього купляли коробку рафініруваного цукру (цукор кубиками). Кожен день ми брали кип'ятили воду і пили з однією грудочкою цукру цю воду.

В селі Баглайки жила одна сім’я і в них було двоє дітей. Коли діти померли з голоду, то батьки їх з’їли. Розказували, що був і такий випадок, тільки не у нашому селі. Сім’я вирила яму глибоку і хто попадав у ту яму, забивався, то того з’їдали. Під час голоду моя бабушка Бут Євдокія з дому пішла і назад вже не повернулася. І ніхто не знає де вона поділася до сьогоднішнього дня.

Навесні люди виривали молоду зелену траву, яка тільки зійшла і їли, виривали корінці із землі і їли, щоб тільки не померти з голоду, вижити. На дворі коївся жах: де-не-де лежали мертві люди: то на городі, то в саду, то під ворітьми. Бувало таке, що людей клали на віз штафетами, по 10-12 тіл, вивозили, викопували яму і вкидали туди, робили як братську могилу. Коли під час обшуку хтось із людей сопротивлявся, то робили самосуд на місці: або вбивали або виганяли з хати. Отаке-то діти жахіття було. Розказала, що пам’ятаю, страшно розказувати і страшно слухати. Не дай Бог, щоб ще раз таке повторилося”.

Так, страшно розказувати, але ще страшніше слухати. Розум відмовляється розуміти, як таке можна було робити з людьми.

І не тільки в нашому селі було таке. Учениця 9 класу Карнаух Іванна записала розповідь своєї прабабусі Шутюк Оксани Іванівни із села Грицики Красилівського району. У 1932 році їй було 12 років. У їхній сім’ї було семеро дітей, троє померли ще до її народження. Залишилось четверо дітей. Ось що розповіла вона своїй правнучці.

“Хліб держава забрала ще з осені, але залишились капуста, морква, буряки. Масово почали люди помирати навесні 33-го року. мама з татом ходили в Теофіполь по хліб та крупи. У нас ще була корова, як там не доїлася, але молока трохи було. Слава Богу, не вимерли, вижили. Їли лободу, калачики, кульбабу. На полі мерзлу картоплю збирали і з половою гречаною мішали. Пекли ляпушки. Ловили горобців, варили юшку та й їли. Пам’ятаю такий випадок. Ми з Софією пішли до Теофіполя продати бурякове насіння і купити хліба. Ідемо і бачимо, що край дороги сидить чоловік і їсть кота живого, із шкурою. Коли верталися, то він уже лежав мертвий. Хліб, який купила, несу додому, не їм по дорозі. Вдома будемо їсти. Багато людей повмирало тоді. Не дай Бог ще хоч коли-небудь комусь пережити таке. З нашого села був такий факт: пропала дитина, тільки потім знайшли кістки і всі зрозуміли, де поділася дитина. Мені вже скоро 88 років, але коли згадую все те, то плакати хочеться. Колишнє время не таке, як зараз. Люди мають в що вдягнутися, що їсти. Але про голод помніть, щоб більше ніколи такого не було”.

На закінчення я хочу прочитати вірш, який я знайшла в тій же книзі “Голод 33-го. Книга-меморіал”, написаний Прокопенком Гаврилом Никифоровичем, 1922 року народження, що пережив голод 33 року.

Наморений день прокульгав і зник в ріку небуття широку.
В сутінках шепче мені “Засни” мара тридцять третього року.