http://krasyliv.in.ua/ ru Голодомор та репресії на Красилівщині - Красилів the best - фото, новини, огляд, фоторепортаж http://krasyliv.in.ua/yandexlogo.gif http://krasyliv.in.ua/ DataLife Engine http://krasyliv.in.ua/info/golodomor/2117-do-chitacha.html Пам’ять... Історична пам’ять. Вона дозволяє нам не забувати про все те добре, справедливе, героїчне, що відбувалося в минулому України, і в той же час не дає можливості через політичну кон’юктуру викинути з історії відомості про несправедливість, біди та горе, яких зазнавали наші предки в сваволі тих чи інших поневолювачів та праведників. Так і більшовицько-комуністичному режиму, що сімдесят літ панував у нашій вітчизні, не вдалося повністю затушувати, а далі й стерти з пам’яті народу страшну трагедію населення України в 30 – х рр.. XX ст. (насильницька колективізація, розкуркулення, штучний голодомор, масові репресії тощо). Ця пам’ять про невинно убієнні, заморені голодом сталінським режимом мільйони мешканців України не тільки збереглася, а й на державному рівні вже незалежної України визначено, що тодішня політика комуністів була спрямована на знищення українського народу. Сьогодні наша держава добивається міжнародного визнання голодомору 1932 – 1933 рр., як геноциду тодішнього населення України. 70 – річчя тих трагічних подій відзначається в Україні навіть не днями, а роками (2007-2008 рр.) пам’яті жертв жорстокої політики представників марксизму – ленінізму. Голодомор та репресії на Красилівщині Fed Sun, 28 Sep 2008 14:20:54 +0300 Пам’ять... Історична пам’ять. Вона дозволяє нам не забувати про все те добре, справедливе, героїчне, що відбувалося в минулому України, і в той же час не дає можливості через політичну кон’юктуру викинути з історії відомості про несправедливість, біди та горе, яких зазнавали наші предки в сваволі тих чи інших поневолювачів та праведників. Так і більшовицько-комуністичному режиму, що сімдесят літ панував у нашій вітчизні, не вдалося повністю затушувати, а далі й стерти з пам’яті народу страшну трагедію населення України в 30 – х рр.. XX ст. (насильницька колективізація, розкуркулення, штучний голодомор, масові репресії тощо). Ця пам’ять про невинно убієнні, заморені голодом сталінським режимом мільйони мешканців України не тільки збереглася, а й на державному рівні вже незалежної України визначено, що тодішня політика комуністів була спрямована на знищення українського народу. Сьогодні наша держава добивається міжнародного визнання голодомору 1932 – 1933 рр., як геноциду тодішнього населення України. 70 – річчя тих трагічних подій відзначається в Україні навіть не днями, а роками (2007-2008 рр.) пам’яті жертв жорстокої політики представників марксизму – ленінізму. Витоки ж її (такої політики – авт.) слід шукати не тільки в людиноненависницькій комуністичній ідеології, а й в результатах української революції 1917 – 1920 рр. Адже, незважаючи на поразку національно-патріотичних сил і ліквідацію УНР, ті роки виорали глибоку межу між попереднім та наступними часами. Вони піднесли національну свідомість народу, скріпили соборність, прагнення державності. Бажання мати в своїй хаті свою правду і волю. Дуже багато крові пролив український народ, сотні тисяч жертв кращих синів своїх приніс він, щоб здійснити мрії свободи. Оточений ворогами, він не мав підтримки, не мав спільника в цій титанічній боротьбі. Але до останньої можливості не піддавався... Закінчення регулярної війни не означало капітуляції перед численно сильнішім ворогом: багато років тривала внутрішня боротьба, не припинялися повстання, які охоплювали всю Україну. Фактично вже з часу ризького договору почалася історія нашої Вітчизни під владою окупантів, історія боротьби за своє національне «я», за свою національну культуру й свободу. І довго-довго не вдавалося сталінському режиму придушити опір українського народу. Лише безперервні арешти та судові процеси, розстріли, заслання, концтабори, штучний голод 1932 – 1933 рр. стали завершенням визвольних змагань. На Україну в повній мірі поширилася дія радянської командно-адміністративної системи. Та пророчими стали слова славної дочки українського народу Н.Полонської-Василенко: «Боротьба не скінчилася. Пройдено тільки окремі її етапи» , з яких Україна «. . . виходить знову на історичний кін, оновлена й жива», продовжуючи сьогодні боротьбу за власне становлення як незалежної суверенної держави. В сучасних умовах вже є можливість відтворити правду про розкуркулення, штучний голод 1932 -1933 та масові репресії 1937 -1938 рр. як по архівних документах, так і через запис свідчень ще живих очевидців тих подій. І чималий внесок у таку роботу здійснюють і ще можуть здійснити юні історики та краєзнавці. Прикладом може служити дане видання, в якому відображена праця учнів по збору матеріалів з історії Красилівщини трагічних 33-х років XX ст. І найважливішим, напевно, є те, що їхні доповіді, виголошені під час проведення районної історико-краєзнавчої конференції (а саме ці виступи ввійшли до даної збірки – авт.), не є марнотратними, оскільки кожен автор вносить свою невеличку частку, свою цеглину кладе у будівлю правдивої історії народу України. За це їм велика вдячність від людей старших поколінь. Хочеться тільки побажати юній зміні, щоб ця їхня робота не залишилася тільки даниною веління часу, якоюсь одноразовою акцією, а знайшла своє логічне продовження, стала планомірною й тривала аж до повного заповнення всіх «білих плям» про події трагічних тридцятих. Висловлюю впевненість, що створений на базі їхніх перших наукових досліджень даний посібник стане у пригоді всім учням, вчителям Красилівщини, а також тим її мешканцям, яким не байдуже минуле, а звідти й сучасне та майбутнє нашої неньки – України. Олександр Байдич, директор Кузьминської ЗОШ І-ІІІ ступенів, вчитель – методист, відмінник освіти України, краєзнавець http://krasyliv.in.ua/info/golodomor/2118-krasilv-repres-1937-1938-rr.html Момот Максим – учень 7-го класу Байдич О.В. – вчитель історії Кузьминська ЗОШ І-ІІІ ст. Красилів: репресії 1937 – 1938 рр. Одним з найболючіших питань нашої історії була, є і залишається проблема масових репресій 1937 – 1938 рр.. І хоча різні аспекти цих подій вивчалися і вивчаються як істориками-науковцями, так і аматорами-краєзнавцями, хоча і випущено безліч наукових, науково-популярних праць, спогадів очевидців та учасників репресій, – все ж у даному питанні залишається ще чимало «білих плям». Не є винятком і Красилів. Здається все ніби зрозуміло: і тут були репресії, про що не раз писалося в місцевій пресі (публікації спогадів потерпілих від цієї страшної урядової і партійної компанії). Але коли зазирнути глибше, то крім окремих спорадичних спогадів та публікацій списків репресованих (далеко не повних) нічого й немає. Тому й не створюється якогось цілісного уявлення про хід тих подій та підсумки репресій у райцентрі. Голодомор та репресії на Красилівщині Fed Sun, 28 Sep 2008 14:55:05 +0300 Момот Максим – учень 7-го класуБайдич О.В. – вчитель історіїКузьминська ЗОШ І-ІІІ ст.Красилів: репресії 1937 – 1938 рр.Одним з найболючіших питань нашої історії була, є і залишається проблема масових репресій 1937 – 1938 рр.. І хоча різні аспекти цих подій вивчалися і вивчаються як істориками-науковцями, так і аматорами-краєзнавцями, хоча і випущено безліч наукових, науково-популярних праць, спогадів очевидців та учасників репресій, – все ж у даному питанні залишається ще чимало «білих плям». Не є винятком і Красилів.Здається все ніби зрозуміло: і тут були репресії, про що не раз писалося в місцевій пресі (публікації спогадів потерпілих від цієї страшної урядової і партійної компанії). Але коли зазирнути глибше, то крім окремих спорадичних спогадів та публікацій списків репресованих (далеко не повних) нічого й немає. Тому й не створюється якогось цілісного уявлення про хід тих подій та підсумки репресій у райцентрі.Ми не повинні також забувати і про те, що в списках репресованих, які публікувало Управління СБУ в Хмельницькій області, не вказана більшість тих людей, які народилися в іншій місцевості, а проживали й були арештовані на території нашого Красилова. Їхні справи знаходяться, як правило, в архівах СБУ та загальних архівах тих областей, звідки вони родом.Не враховано практично зовсім й арешти керівних осіб району, які проживали і працювали в Красилові. А без цього неможливо створити цілісне уявлення та відчути атмосферу того тривожного часу, відчути динаміку, наростання напруженості та розкручування маховика величезного репресивного апарату. Тому і виникла потреба публікації цього повідомлення статті, в якій би вдалося хоча б частково відобразити хід репресій у місті (тоді ще селі – авт.). При підготовці даної публікації були використані матеріали фондів Державного архіву Хмельницької області (ДАХмО) та Красилівського райархіву, серед них фонди П – 152 та Р – 6177 ДАХмО і фонд 1 Красилівського райархіву.1937 р. Красилів зустрів ще в складі Вінницької області. Рік починався ніби то й звичайно. Йшла підготовка до посівної компанії в 3 красилівських колгоспах – "Правда", "Ім.. Сталіна" та єврейському "Дер Емесі". На основному підприємстві райцентру (цукровому заводі) завершувався сезон переробки цукрового буряка й перевірялося обладнання, яке готувалося до ремонту. Закінчували ремонт техніки й в майстерні МТС та автотракторній майстерні при цукровому заводі. Жваво йшла торгівля, адже й селяни з навколишніх сіл мали що продавати. Тихцем велася робота по дальшому залученню одноосібників до колективного господарювання. І мало хто здогадувався, що вже невдовзі буде запущено в хід величезну репресивну машину, робота якої принесе незчисленні біди великій кількості місцевих родин, внесе зміни у розвиток райцентру та району, як і всієї країни в цілому. Тепер можна лише моделювати, яким могло б бути життя і його розвиток, якби не репресії.В Красилові ж симптоми назрівання великих подій відчувалися ще з початку року. Про них не здогадувався простий люд, знали або відчували наростання напруги лише керівні особи району, які виконували волю (директиви) партії, самі ж і починали розкручувати маховик майбутніх репресій. У лютому 1937р. повісився голова робочкому Красилівської МТС Черняк П.Г., якого до цього довели постійними нападками керівні партійні товариші. Констатували ж - схильність до суїциду [1; 45].Ще з кінця 1936 р. йшли заяви, в яких називалися «ворогами народу» парторг МТС, старий більшовик Д. Слободзенюк [1; 5], прокурор району Ю.К.Столяров [1; 63], секретар райгазети Ладинський Й.Ф. [1; 64]. А в лютому розпочалася атака на голову райвиконкому І.Огія., який був знятий з роботи, а далі й заарештований органами НКВС [1; 43].Наприкінці березня 1937р. в районі з’являється новий другий секретар райкому КП(б)У І.П.Хівренко [1; 64]. Це було сприйнято як сигнал, що готується заміна першому секретарю РК КП(б)У Ковальову.Потім на кілька місяців все затихло, йшла внутрішня робота по накопиченню компромату на керівників району та тих осіб, які вже були на примітці у райвідділі НКВС. Всюди проводилися збори в підтримку лінії ВКП(б) по виявленню і знешкодженню «ворогів народу». Розуміючи, яка складається ситуація, відчуваючи, що невдовзі може настати і його черга «каятися», перший секретар райкому Ковальов попросив звільнити його з роботи. Сталося це 9 серпня 1937р. [1; 171].Цього ж дня трійка УНКВС по Вінницькій області прийняла рішення про розстріл та відправку в табори перших красилівчан, арештованих як «ворогів народу»: Кізюна Андрія Івановича (1900 р.н.), який пізніше помер у таборі (25.01.1943р.); Снігура Юхима Кириловича (1885р.н.), столяра цукрового заводу, якого розстріляли 9 серпня того ж року [2; 21]. Заарештували їх 6 серпня 1937р. 9 серпня взяли органи НКВС Венцковського Олександра Миколайовича (1880р.н.), працівника колгоспу «Правда» і розстріляли його 27 жовтня 1937р. [3; 30]. Того ж числа піддали арешту Шахрая Нікандра Помпійовича (1900 р.н.), робітника цукрового заводу, який отримав 10 років таборів без права переписки [4; 65]. 11 серпня заарештували Тимченка Назара Юхимовича (1901 р.н.), також робітника цукрового заводу, якого засудили до смертної кари вже 15 серпня 1937р. [5; 179 – 180]. 22 серпня в катівні НКВС попали Безсмертний Карпо Федотович (1894р.н.), Комар Микита Степанович (1900 р.н.) та Безсмертний Дмитро Федотович (1892р.н.). Перший з них отримав 10 років таборів без права переписки [6; 27], другого розстріляли 8 вересня 1937 р. [6; 89]. Пощастило лише Дмитру Безсмертному, якого засудили до 3 років ув’язнення [7; 38].Настала в тому місяці черга і перших осіб району. 22 серпня 1937р. першого секретаря РК КП(б)У Ковальова та голову райвиконкому Степчука Т.М. зняли з роботи і виключили з партії [1; 186]. Ковальова потім заарештували і засудили до смертної кари, а Степчуку вдалося врятуватися, його навіть не судили [1; 193]. Хівренко став першим секретарем РК КП(б)У, головою ж райвиконкому призначили Мурого І.П. [1; 190]. Вересень характеризується наступом на інших керівних осіб району. 22 вересня розпочалася кампанія компрометування начальника райміліції Волкова Ф.І. [1; 204], зняли з роботи, виключили з партії і віддали до суду заввідділом освіти Федину Л.Н. [1; 136]. За зв'язок з якимось «шпигуном - диверсантом» Орловим репресували Молодих М.В., який раніше займав керівні посади в ліквідованому Красилівському бурякорадгоспі [1; 191]. В той же час каральні органи не забували і про простих жителів райцентру. Так, 20 вересня заарештували й дали 10 років таборів місцевому колгоспнику Безсмертному Федору Гнатовичу, 1908р.н. [8; 82]. 18 жовтня 1937 р. за антирадянську агітацію піддали арешту домогосподарку Андрущенко Ольгу Михайлівну (1909 р.н.), протримали її під слідством до 26 березня 1938р. і лише тоді дали 8 років таборів [9; 34]. Того ж дня заарештували мешканця Красилова Зеляковського Мар’яна Івановича (1896 р.н.), якого, згідно постанови трійки УНКВС, розстріляли 28 жовтня 1937р. [10; 35]. Наступного місяця зазнала арешту дружина Венцковського О.Н. - Ірина Іванівна (1896 р.н.), вирок якій винесли аж 2 липня 1938р. [3; 47]. 22 грудня 1937 р. оголосили «ворогом народу» і заарештували колишнього завідуючого районним відділом зв’язку Андрійчука І.К. [1; 234]. Того ж місяця почали обнародуватись компрометуючі матеріали ще на ряд керівних осіб району.Звичайно, що вище названі далеко не всі мешканці Красилова, яких репресували у 1937р. Про багатьох з них ще не опрацьовані архівні документи, по деяких не вияснені дати арешту та вироку, про іншим ми взагалі ще нічого не знаємо. Лише нещодавно, наприклад, вдалося знайти і опрацювати кримінальну справу репресованого жителя Красилова Адамовського Миколи Гавриловича (1895 р.н.), заарештованого за «підпільну антирадянську діяльність» [11; 39]. Ще чекають свого дослідника архівні справи інших репресованих красилівчан: Заремби Івана Станіславовича1875р.н.Зелінського Якова Яковича1909р.н.Житомирського Володимира Йосиповича1890р.н.Карпінського Станіслава Вікентійовича1895р.н.Козловського Якова Мар’яновича1901 р.н.Комарніцької Марії Людвігівни1897р.н.Коханського Йосипа Никодимовича1906р.н.Пілецького Йосипа Івановича1889р.н.Рудковського Генріха Людвіговича1906р.н.Савицького Адольфа Костянтиновича1887р.н.Сікорського Івана Петровича1886р.н.Сухацького Івана Людвиговича1889р.н.Талалая Цезаря Станіславовича1910р.н.Хмельницького Івана Івановича1886р.н.Хмельницького Людвіга Войцеховича1870р.н.Яновського Казимира Станіславовича1903р.н.Ці мешканці Красилова польської національності були кваліфікованими робітниками цукрового заводу як і деякі вище вказані жителі райцентру. То ж можна уявити, в якому становищі опинилося виробництво на підприємстві з втратою такої кількості працівників.В результаті репресій 1937р. в районі і самому Красилові склалося становище, коли ними практично не було кому управляти. Наприклад, станом на 22 лютого 1938р. в райкомі партії залишилося тільки 3 члени (з більш ніж півтора десятка – авт.) [12; 23]. Аналогічне становище складалося і в органах радянської влади. Не вистачало тепер і керівників установ та організацій. Вищі органи влади гарячково шукали заміну репресованим керівникам, тому призначення відбувалися дуже поспішно, ніхто й не пробував враховувати ділові якості новопризначених. А це вело до того, що останні «завалювали» роботу і їх приходилося замінювати на інших, нерідко ще менш компетентних. Звідси і спостерігалася велика плинність керівників у районі. Та й навіть знаючі управлінці працювали оглядаючись - чи не заберуть і їх сьогодні або завтра? Відчувався хаос в економіці району, в управлінні різними сферами життя райцентру. Страх опановував всіх. Боялися в той час навіть агентура і керівники райвідділу НКВС. Адже сталінська «феміда» не обходила стороною і їх. Так, вже 30 січня 1938р. на посту начальника РВ НКВС ми бачимо Лисенка, а не Я.Гершкевича [12; 13]. Останнього, відомого своїм жорстоким ставленням до «ворогів народу», самого репресували.І все ж до квітня 1938р., в Красилові (у плані репресій) панувало затишшя. А далі знову пішло – поїхало. «Ворогами народу» стали:заступник зав. заготзерно Белінська Олена Василівна [12; 49] ,голова одного з Красилівських колгоспів Домбровський Мар’ян Францович,інші керівні працівники району:   Поплавський В.Г.,   Потравний Ф.А.  Махівська А.І.  Махівська Н.І.  Івінський П.Й.  Галясевич Г.І.  Новицький [12; 60]третій секретар райкому Пастух П.І. [12; 70]т.в.о. голови райвиконкому Романов І.Д. [12; 72]В квітні ж заарештували Зеляковську Емілію Михайлівну, яка отримала 8 років таборів, Бонера Івана Йосиповича [13; 35], Ясінського Р.Ю., Сташкевича Й., Боневичів Михайла та Франца Олександровичів [13; 53]. В червні піддали арешту Квашина Ф.С., Зелінського Ф.М., Ладинського Й.Ф., Поплавського Людвіка [12; 84]. В цілому ж, якщо по Красилівському району в 1938 р. заарештували і репресували майже стільки ж людей, як і в 1937р., то в Красилові 1938 рік все ж був менш «урожайним», ніж попередній. Серед репресованих того часу ми бачимо представників різних національностей, найбільше – українців та поляків. Але що дивно: серед репресованих красилівчан майже немає представників єврейської національності (а євреї складали тоді третину населення райцентру – авт.). Дивним є й те, що в усій цій страшній круговерті вцілів голова сільської ради Красилова Гаврилюк Іван Семенович, який займав свою посаду з 1935р. по 1940р.. І це незважаючи на те, що його неодноразово у різні роки звинувачували у службі в армії УНР, участі в бандах тощо [14; 173]. Втримався на своєму посту і перший секретар райкому партії Хівренко. Виконавши завдання очищення району від «ворогів народу», він пішов з Красилова на підвищення (в Кам’янець – Подільський обком партії). На завершення необхідно відмітити, що робота по виявленню та опрацюванню нових архівних документів про репресії в Красилові продовжується. Тому висновки, напевно, доцільніше буде зробити після її завершення. Дане ж повідомлення є лише першим екскурсом в історію тих тяжких для жителів Красилова часів.Джерела та література1. ДАХмОф.П – 152оп. 1спр.1092. ДАХмОф.Р – 6177оп. 12спр. П – 31003. Красилівський райархівф.1оп.1спр.770 4. Красилівський райархівф.1оп.1спр.777т.1 5. Красилівський райархівф.1оп.1спр.812 6. ДАХмОф.Р – 6177оп. 12спр. П - 92077. ДАХмОф.Р – 6177оп. 12спр. П. - 116388. ДАХмОф.Р – 6177оп. 12спр. П. - 160829. ДАХмОф.Р – 6177оп. 12спр. П. - 350310. ДАХмОф.Р – 6177оп. 12спр. П. - 1071711. ДАХмОф.Р – 6177оп. 12спр. П. - 479312. ДАХмОф.П – 152оп. 1спр.12313. ДАХмОф.Р – 6177оп. 12спр. П. - 453514. ДАХмОф.П – 152оп. 1спр.97 http://krasyliv.in.ua/info/golodomor/2120-dopoki-pamjat-v-serc-ne-zgasa-.html Гиляка Оксана – учениця 10-го класу Герасимчук Н.Е. – педагог – організатор Антонінська ЗОШ І-ІІІ ст. Страшні тридцяті роки ХХ-го століття. Скільки горя та страждань принесли вони нашому народу. Житницею називали Україну впродовж багатьох століть. 1933 рік став найчорнішим у літописі багатостраждальної української землі. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю України – однієї з країн з найродючішими землями. У радянські часи все, що стосувалося тієї страшної сторінки історії, було під суворою забороною. Селяни вмирали від голоду в становищі цілковитої інформаційної блокади. Газети захлиналися повідомленнями про успіхи соціалістичної індустріалізації, репортажами про звитяжну працю на колгоспних ланах. Жахливі подробиці про голодомор, які інколи потрапляли в закордонну пресу, оголошувалися злісними вигадками буржуазної пропаганди. Слово «голод» заборонялося вживати навіть в документах партійних органів, які мали гриф «Цілком таємно». У наступні роки згадка про голод 1933 року каралася 58-ю статтею Карного кодексу (антирадянська пропаганда). Необережно мовлене слово могло запроторити людину в концтабір. Голодомор та репресії на Красилівщині Fed Sun, 28 Sep 2008 15:18:51 +0300 Гиляка Оксана – учениця 10-го класуГерасимчук Н.Е. – педагог – організаторАнтонінська ЗОШ І-ІІІ ст.Допоки пам'ять в серці не згасає …Страшні тридцяті роки ХХ-го століття. Скільки горя та страждань принесли вони нашому народу. Житницею називали Україну впродовж багатьох століть. 1933 рік став найчорнішим у літописі багатостраждальної української землі. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю України – однієї з країн з найродючішими землями.У радянські часи все, що стосувалося тієї страшної сторінки історії, було під суворою забороною. Селяни вмирали від голоду в становищі цілковитої інформаційної блокади. Газети захлиналися повідомленнями про успіхи соціалістичної індустріалізації, репортажами про звитяжну працю на колгоспних ланах. Жахливі подробиці про голодомор, які інколи потрапляли в закордонну пресу, оголошувалися злісними вигадками буржуазної пропаганди. Слово «голод» заборонялося вживати навіть в документах партійних органів, які мали гриф «Цілком таємно». У наступні роки згадка про голод 1933 року каралася 58-ю статтею Карного кодексу (антирадянська пропаганда). Необережно мовлене слово могло запроторити людину в концтабір. Численна українська діаспора в Канаді й США дзвонила в усі дзвони, щоб донести правду про голодомор до світової громадськості. Однак до українців довго не прислухалися. Тільки на 50-ту річницю голодомору світова громадськість звернула увагу на цю тему; діаспору навіть почули, але їй не повірили, адже факти здавалися неймовірними. Разом з тим у жовтні 1984 року президент США Рональд Рейган підписав законопроект про заснування при Конгресі спеціальної комісії для «виявлення причин голоду в Україні, інспірованого радянським урядом». Для цього з бюджету виділялося 400 тисяч доларів. Комісія із шести істориків повинна була, користуючись доступними джерелами, в тому числі й архівними документами, вивезеними з СРСР гітлерівцями, вивчити «білу пляму» радянської історії. Після приходу до влади Горбачова у Радянському Союзі почала поширюватись гласність, проте інформація про голодомор залишалася забороненою. А Комісія Конгресу США регулярно розсилала інформацію про свою роботу не тільки власному урядові, але й радянському посольству в Вашингтоні. Правду про голод уже не можна було приховати. І у доповіді, присвяченій 60-річчю встановлення радянської влади на Україні, в грудні 1987 року Володимир Щербицький, тодішній партійний керівник України, вперше визнав факт голоду, але обумовив його існування неврожаєм. Порушення табу зробило можливість для істориків та журналістів вивчати й публікувати інформацію по цій проблемі. 26 січня 1990 року ЦК КПУ прийняло постанову "Про голод 1932-1933 років на Україні" та публікацію пов’язаних з ним архівних документів. Незабаром після нього вийшла друком книжка «Голодомор 1932-1933 років на Україні очима істориків, мовою документів». Вперше в Україні було відзначено 60-ту річницю голодомору, а восени 1995 року під час вшанування трагічної події Президент України Леонід Кучма встановив своїм Указом пам’ятний день, щоб правда про голодомор завжди залишалася з нами.Отже, завдяки зусиллям українських і зарубіжних істориків, голодомор перестав бути «білою плямою» нашої історії.Не оминуло це страшне лихоліття і наш край. Хоча за архівними даними на території сучасної Хмельницької області такого голоду, який охопив східні та центральні області України не спостерігалося. На фоні офіційної високої смертності (1-2 тисячі офіційних фактів на район), становище західної і південно-західної частин Поділля не викликало серйозного занепокоєння в обласних керівників. Навіть окремі райони сучасної Хмельницької області обласною оздоровчою комісією в травні 1933 року зараховувались до найменш складної групи (Грицівський, Полонський, Старокостянтинівський). Красилівський район віднесено до сьомої категорії (чи розряду) по людській смертності в 1932 – 1933 роках. А це – лише окремі випадки смертності в деяких селах. Такий стан пояснювався тим, що територія району знаходилася в прикордонній смузі і тут діяв дещо інший режим, ніж на інших територіях (менші хлібозаготівлі та навіть деякі поставки продуктів сюди), тому й втрати населення були не такими значними. Проте голод був. І в деяких населених пунктах померло немало жителів.Голова Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932 – 1933 років в Україні, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка Лідія Коваленко-Маняк у книзі свідчень «Голод на Поділлі» пише: «Потрібна не символічна, а справжня, гласна, привселюдна поіменна реабілітація мільйонів українських селян, замучених голодом і репресованих московсько-більшовицькою деспотією. Ми повинні назвати їхні імена на сторінках газет і журналів, на музейних стендах, у пам’ятних книгах, на кам’яних надмогильних стелах». З огляду на це хочеться увічнити імена тих, хто постраждав від Голодомору 1932 – 1933 років на території Антонінської селищної ради за свідченням односельців.Селище Антоніни1. Бартошук Євдоким Трохимович2. Бартошук Ганна Євдокимівна3. Рибачук Устина Юріївна4. Рибачук Олена Андріївна5. Рибачук Євгена6. Рибачук Ганна7. Малярчук8. Фещук Захар9. Гаврилюк10. Омелян11. Мельник Сергій12. Мельник Анастасія13. Луцюк Микола Павлович14. Тимощук Костянтин15. Тимощук Валерія16. Мельник Хима17. Прокопчук Пелагея18. Прокопчук Анастасія19. Мельник20. Яковчук Іван21. Стратенюк Іван22. Стратенюк Лукаш Іванович23. Синюк Платон24. Кондратюк Тетяна25. Рибачук МикитаСело Закриниччя1. Петричук Федір Романович, 1927 – 1928 р н.2. Кулачук Микола Оксентійович, 1930 – 1931 р. н.3. Данилюк Марія Гаврилівна4. Любицька Ольга Корніївна5. Любицький Корній6. Мазур Андрій Демидович7. Берчук Микита (батько)8. Берчук Марта (мати)9. Берчук Михайло Микитович (син), 20-х р. н.10. Берчук Ганна Микитівна (дочка), 20-х р. н.11. Берчук Павло Микитович (син), 20-х р. н.12. Хом’юк Андрій, 1902 – 1903 р. н.13. Хом’юк Пелагея (мати)14. Остапчук Меланія15. Кудлай Лаврін16. Фещук Григорій17. Яцюк Володимир (батько)18. Яцюк Іван Володимирович (син)19. Клімчук Кирило20. Клімчук Наталія21. Горделюк Ганна22. Любицька Параскева Хомівна, 1930 – 1931 р. н.23. Гордилюк Ганна Профилівна24. Гордилюк Панас Профилович25. Фещук МихайлоСело Рублянка1. Кравець Григорій Пилипович2. Кравець Онисим Григорович (3 клас)3. Кравець Федора Григорівна (3 клас)4. Кравець Канифін Григорович (6 місяців)5. Буяльський Янек6. Буяльський (батько)7. Петрук Євдокія (40 років)8. Остап9. Терентій10. Буяльська Марія11. Фока Іван Іванович12. Дерешук Денис13. Фещук Ліда (немовля)Смерть чатувала на людей і вдень, і вночі. Пухли від голоду малі й старі, вимирали цілі родини.Ось що згадує Войчук Ольга Трохимівна, 1920 року народження, жителька с. Закриниччя:«Продукти забирали вдень і вночі. І ходили по хатах до тих пір, поки можна було щось забрати. Люди почали помирати зимою, ранньою весною, коли не було що їсти і не було ніякої зелені. Сім’я сусідів через дорогу з’їла все, що можна було з’їсти. Залишилась тільки одна корова. То вони зарізали ту корову, але не було солі. Тоді вони стали приходити до нас, щоб поміняти те м’ясо на наші квашені буряки. В нас була наквашена діжка буряків, бо квашених буряків не забрали. Все одно в сім’ї сусідів померло 3 людей.В моїх батьків ноги були спухлі, як колоди. Вони не могли ними ходити. Але прийшла весна, з’явилася молода кропива, лобода, викопували коріння пирію, сушили і мололи на борошно. Збирали мерзлу торішню картоплю, добавляли муку з пирію і варили колотуху. Їли хрущів, трупи тварин, яких вивозили на звалище. Тоді люди з мішками йшли по те м’ясо. Несли, хто скільки міг донести, а на мішках виступала піна з м’яса, яке почало вже портитись».Оцалюк Іван Дементійович, 1922 року народження, житель с. Закриниччя згадує про ті страшні роки так:«Приходило від 2 до 5 чоловік. Це були молоді хлопці, комсомольці. Забирали не тільки продукти, але й одяг. Ті комсомольці своє подерте скидали, а ціле одягали. Забирали худобу. Зерна (колосків) збирати не дозволяли. На полях були охоронці на конях і батогами гонили людей. А кого ловили із зібраними колосками, тому давали 5 років тюрми. Люди добровільно йти в колгосп не хотіли. Особливо ті хазяї, які мали свої коні, корови, багато поля. Якщо хазяїн добровільно не хотів віддати свою землю і худобу, то все забирали і хазяїна висилали до Сибіру. В нас великих лісів не було і худоби не було де переховувати, та й сільські зразу й знайшли б. голодували майже всі. Спочатку почали помирати бідні люди, а потім всі, навіть ті, що ходили по хатах збирати продукти. Їли лободу, гнилу картоплю, яку збирали весною, пирій, зелене жито, молоді листочки з дерев. Ловили жаб, їли сиру рибу, яйця різних птахів. Їли все, що можна було з’їсти. Людей хоронили на цвинтарі. Тих, хто мав сім’ю, в трунах, а інших – і в ряднах, і в тому одязі, в якому вони померли».Оцалюк Адам Макарович, 1915 року народження, житель с. Закриниччя, згадує такий випадок:«На скотомогильниках брали здохляків і їли. Один чоловік набрав пів мішка того м’яса, пішов до кринички, з’їв трохи, запив водою і там так і помер». Щодо долі дітей, то «ніхто ніким не опікувався і не дбав. Якщо помирали батьки, то діти жили біля баби і діда, а як вони помирали, діти були самі. Тоді як стали крепко вже вмирати, то забирали їх в колгоспний приют чи якусь хату, і там їх годували».Дзюмка Тетяна Дмитрівна, 1918 року народження, жителька с. Рублянка згадує про голодомор 1933 року у своєму рідному селі:«Ходили у людей забирати зерно, продукти. Ходили найбільше вдень, вони ж не крали. Люди боронились, хто як міг. Ховались і зерно ховали. Ями копали. Ми в яму ховали, в мішок – і в яму. Люди один одному допомагали. Деякі свої і по сусідству ділились. Хто картоплину дасть, хто цибулину. Рятували чим могли. Їли лободу, кропиву, ходили по городах, збирали померзлі картоплі, з дуба кору їли. Листя терену, глоду – на чай». Тетяна Дмитрівна також згадує, що людям, які вступили до колгоспу, було легше пережити голод: «Хто пішов до колгоспу, на трудодень давали по 100 грам жита, 200 грам пшениці. На кутю – по 300 грам жита. А так багато вмерло. Господь його знає. З однієї хати по двоє, троє». Хочеться вірити, що ця трагедія, яка була викликана жорстокими діями та політикою тоталітарного сталінського режиму, має стати попередженням сучасним і майбутнім поколінням з метою дотримання демократичних цінностей, прав людини та законності. http://krasyliv.in.ua/info/golodomor/2121-v-men-govorit-golos-mogo-narodu.html Жарчинська Ганна – учениця 11-го класу Жарчинська Л.М. – вчитель історії Терешківська ЗОШ І-ІІІ ст. На заході Красилівського району, за 30 км від районного центру, біля річки Понора розташувалися села Терешки, Маленки, Жовтневе. Чудова природа, родючі чорноземи, пасовища на розкішних луках, ставки, де водиться риба, заплави, багаті дичиною. Страшні випробування випали на долю селян цих сіл під час примусової колективізації і голодомору 1932 – 1933 років. У 1929 р. в селі заснували колгосп. Спочатку в нього входило бідне населення. Той, хто не вступав до колгоспу, змушений був платити великий податок. А хто вже не міг сплачувати податки – забиралось все зерно і навіть майно. Уже взимку 1932 року по Терешках, Маленках, Жовтневому ходила голодна смерть. Кого можуть залишити байдужим спогади про те страшне лихоліття? Ось як про це згадує житель села Терешки Шевчук Іван Єлізарович: «Пам’ятаю, батько опух від голоду, мама не опухла, але була виснажена до кісток, а менший брат навіть не міг говорити. Їли пташині яйця, шукали гнилу картоплю, буряки, траву, листя. Хто мав «годувальницю», так називали корову, то зміг пережити голод сам і врятувати деяких дітей. Так і я пас корів у сусідів за кружку молока. До нашого села прибували люди з інших областей ( Черкащини, Житомирщини), які теж намагалися вижити». Голодомор та репресії на Красилівщині Fed Sun, 28 Sep 2008 15:34:20 +0300 Жарчинська Ганна – учениця 11-го класуЖарчинська Л.М. – вчитель історіїТерешківська ЗОШ І-ІІІ ст.На заході Красилівського району, за 30 км від районного центру, біля річки Понора розташувалися села Терешки, Маленки, Жовтневе. Чудова природа, родючі чорноземи, пасовища на розкішних луках, ставки, де водиться риба, заплави, багаті дичиною.Страшні випробування випали на долю селян цих сіл під час примусової колективізації і голодомору 1932 – 1933 років. У 1929 р. в селі заснували колгосп. Спочатку в нього входило бідне населення. Той, хто не вступав до колгоспу, змушений був платити великий податок. А хто вже не міг сплачувати податки – забиралось все зерно і навіть майно.Уже взимку 1932 року по Терешках, Маленках, Жовтневому ходила голодна смерть. Кого можуть залишити байдужим спогади про те страшне лихоліття? Ось як про це згадує житель села Терешки Шевчук Іван Єлізарович: «Пам’ятаю, батько опух від голоду, мама не опухла, але була виснажена до кісток, а менший брат навіть не міг говорити. Їли пташині яйця, шукали гнилу картоплю, буряки, траву, листя. Хто мав «годувальницю», так називали корову, то зміг пережити голод сам і врятувати деяких дітей. Так і я пас корів у сусідів за кружку молока. До нашого села прибували люди з інших областей ( Черкащини, Житомирщини), які теж намагалися вижити». Плохотнюк Василь Петрович, 1930 року народження, житель села Маленки не пам’ятає голоду, бо йому тоді було всього 2 роки, але знає про голод зі слів своїх батьків: «Мої батьки в ті роки думали тільки про своїх дітей, яких було троє. Вони харчували нас переважно жолудями, травою та ходили на поле, де збирали мерзлу картоплю. І ми вижили». Зі спогадів жителів села Маленки: «Олексюк Євдокія Сергіївна народилася 1918 року. Жила із сестрами Наталею та Вірою і братами Василем та Григорієм. Голод не обминув і їх сім’ю. В хаті не було ні картоплини, ні пилиночки муки, а в господарстві - і корови. Харчувалися різними травами, листям липи, лободою. Восени рятувалися перепічками із опеньків, що приносили з лісу сусіди, які ще могли ходити. У всіх них попухли ноги. Найгірше мучилась Євдокія. Їй необхідно було ще й думати про дочку Ніну, якій минув всього один рік. Але Євдокія нічого не могла вдіяти, бо через тиждень після вживання опеньок вона померла. Ховали її сусіди, які ще могли рухатися.» Ось що згадує про ті роки Михиринська (Жук) Степанида Іванівна 1927 року народження, жителька села Жовтневе: «Голод 1933 року пам’ятаю, хоч і була ще мала. У моїх батьків було аж семеро дітей, я була найменша. У нас була добра корова, яка і рятувала від голоду. Пам’ятаю, як навесні, коли зацвіли глід і акація, ми, діти, пішли в ліс і нарвали два мішки цвіту акації. Мати висушили його на печі і в жорнах цей цвіт змололи на муку. З такої муки наліпили вареників з сиром. І так їли. Пізніше від того цвіту у людей стали відкриватися рани. Пам’ятаю, як Б’яла Ганна ходила вся в ранах від таких харчів, а її батько помер від голоду в цей рік».Ось що розповідає Мельничук Парасковія Лукашівна 1921 року народження: «У цей страшний голод моя мама годувала нас воронячим м’ясом, жабами, щурами. Збирала по полі мерзлу картоплю, варила юшку з гнилої трави, пекла з мерзлих буряків пампушки. Ще ми їли глід. Люди пухли від голоду і помирали. А мені пощастило пережити цей голод».На столі теплий хліб. Сьогодні він пахне особливо. «Не розкидайся хлібчиком, і маленького шматочка не кидай»,– наставляє старенька бабуся свого онука. «–Не кину, бабусю. І поцілую шорстку шкуринку. І попрошу у Всевишнього благодаті тим, у кого її не було у голодному 1932 і 33 – му». Пройдуть роки, минуть десятиліття, трагедія 1932 – 1933 років все одно хвилюватиме серця живих. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горя до краю. Про страхіття репресій сказано чимало. Але пам'ять людська не дає спокою. Бо за загальними повідомленнями і цифрами про трагедію стоять конкретні люди. Про них і хочу розповісти.В 30-40-х роках на території Хмельницької (тоді Кам’янець-Подільської), як і кожної області України, існувала «трійка» - орган, який виносив вироки «ворогам народу». До її складу входили 1-й секретар обкому КП(б)У, обласний прокурор та начальник управління НКВС. Іменем «трійки» виносилися вироки, а попередню роботу: обшуки, арешти, допити і виконання вироків проводив спеціально підібраний апарат. Його працівники вдосконалювалися у катуваннях, вибиваючи із своїх жертв необхідні зізнання. Ця практика була узаконена в 1937 р., коли Сталін особисто від імені ЦК ВКП(б) дав вказівку органам НКВС застосовувати до заарештованих фізичні методи впливу. Заарештовані не витримували тортур, підписували протоколи з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на колег, родичів, на всіх, ким цікавилися слідчі. Були відсутні свідки, захисники, речові та інші докази..Обвинувачення були стандартними: контрреволюційна діяльність, шпигунство, диверсії, шкідництво. Оскарження чи помилування не допускалися. Арешт ставав трагедією не лише репресованих. Їхні близькі та родичі потрапляли до категорії людей, яких в офіційних документах називали «члени сімей ворогів народу». Частину з них також репресували, а решта поневірялась, не знаходячи житла й роботи. НАСТАВ 1937 р. Почались масові репресії. Не обминули вони і сіл Терешки, Маленки, Жовтневе. Першою жертвою на шляху репресій у селі Терешки стала сім’я Андрійчуків, старший син - Андрійчук Марко. На той час він закінчив лісотехнічний інститут і працював начальником виробничої дільниці Старокостянтинівського лісгоспу. Односельчани ще пам’ятають його як дуже добру, розумну і щедру душею людину. Коли він прийшов у село Терешки до батьків, то спершу йшов до сільської ради, де залишав ордери на дрова найбіднішим людям безкоштовно і завжди цікавився, чи їм завезено паливо з лісу. За підлим доносом сільських активістів його було заарештовано в 1937 р., а жінку Саню з двома маленькими дітками вислали за межі України. Так і загинув в сталінських концтаборах наш чудовий земляк Андрійчук Марко.Через деякий час вночі були забрані його два брати – Андрійчук Семен і Андрійчук Гнат. Семен працював лісником у терешківському лісі, а Гнат - ковалем у кузні. Їх спершу тримали в Антонінській в’язниці, а пізніше відправили в Кам’янець-Подільську в’язницю, де і розстріляли.А меншого з братів – Андрійчука Германа, що навчався в Ленінграді в артилерійському училищі, гірка чаша репресій обминула. На нього теж була заведена «чорна справа» за підлим доносом… Але його виправдали. Він пройшов усю війну – від лейтенанта до полковника, командира дивізії. Чотири рази був поранений. Мав багато урядових нагород. Проживав після війни в Харкові. Закінчив три вузи. Батьківщині служив вірно. А п’ятий брат з сім’ї Андрійчуків - Андрійчук Йосип теж пережив страхіття – кожної ночі чекав, що і його заберуть. Цілими ночами не спав, тремтів (бо ж братів його забрали, як «ворогів народу»). Був простим їздовим в колгоспі. На щастя, його обминула репресивна машина. З болем у серці згадує житель села Терешки Дубенюк Степан Макарович, 1926р. народження, найстрашніші дні свого життя, коли він назавжди був розлучений з батьком: «Мій батько, Дубенюк Макар Павлович, народився 1904р. в с. Терешки. Один рік ходив в школу. До колективізації працював у власному господарстві. В 1932 р. спродали все, що було в господарстві: коні, 2 корови, вівці, свині. З хати забрали теж все. Ми, діти, залишилися на голій землі. Погрожували забрати і хату, якщо через 3 дні не буде заяви в конторі колгоспу про те, що батько вступив у спілку. Батько Макар так і вчинив. Та «добре» життя не довго тривало. Застав і його 1933р. Як відомо, майже нічого не вродило. Сільський актив, який складався з 11 чоловік, ходив від хати до хати і шукав заховане зерно. Зривали в хатах підлогу, надіючись знайти пшеницю чи ще щось. В колгоспі працював чесно та добросовісно. А ось 8 січня 1937р. ввечері прийшов якийсь чоловік і сказав, щоб той збирався у відрядження, а батько щойно повернуся з нього. І сказав: « Нехай на цей раз їде хтось інший, а я поїду наступного». «То не поїдеш ?» - запитав чоловік. «Ні». І чужий поїхав. Через деякий час приїхав той самий чоловік і сказав : «Збирайся, Макаре, підеш в сільраду». І батько сказав дітям: « Це, певно, по мою душу прийшли». Він ніби передчував нещастя. І справді, вночі він не прийшов. А зранку наступного дня його відправили в Шепетівку.Ні наша мати, ні ми, діти, більше 50 років не знали про дальшу долю свого батька. А ж у 1992р. на численні запити одержали відомості про долю свого батька , що він був розстріляний 1937р. в Шепетівці, як «ворог народу». Цікавий факт розповідає внук репресованого Яника Слотвинського Ярощук Віталій Миколайович: «Напередодні Першої світової війни в 1914 році мого діда граф Грохольський відправив в Польщу вчитися на органіста. Повернувся Слотвинський в Терешки вже у 1920 році (6 років був за кордоном). За цей час навчився гарно грати на органі. І десять років грав під час церковних відправ у Терешківському костелі.У часи колективізації костел перетворили на клуб (сільбуд) і організовували там танці. Місцеві активісти змушували Слотвинського грати їм на органі. Він відмовлявся. За це його в 1931 році вислали на Соловки. Рівно три роки відбув він там. Повернувся додому весною 1934 року. Але недовго побув на волі. В 1937 році знову забрали в НКВС, судили у Вінниці. Дали 10 років. Відправили на Колиму, де і помер у 1938 році». ...Безвинно було репресовано і жителя села Терешки Алямужного Оксентія Терентійовича, 1901 року народження, учасника громадянської війни, члена ВКП(б). Закінчив сільськогосподарський технікум, працював в Чернігівській області на посаді дільничого агронома. А згодом очолював районний земельний комітет. За добросовісну роботу і старанність, за вміння працювати з людьми його обирають секретарем райкому партії. В 1934 р. Алямужного переводять до Глухова, колишньої гетьманської столиці, де він три роки працював головою райвиконкому. Настав 1937р... Ось що розповідали дочки Алямужного Оксентія : Свірська Жанна і Коваль Світлана: «Чорна біда не обминула і нашу сім’ю. Перед самим Новим роком енкаведисти арештували нашого батька пізно ввечері в його робочому кабінеті. Даремно чекали ми, його маленькі діти, а нас було троє, повернення батька додому. Він так і не прийшов того вечора. Більше ми ніколи його не бачили».Невідомо, які думки обтяжували Оксентія Артемовича Алямужного, коли його , піднятого серед ночі, кинули до машини і відвезли до в’язниці. А що могла думати людина невинно позбавлена волі! Непорозуміння, помилка, розберуться… Напевне, так міркував і О.А.Алямужний, бо його біографія – зразок служіння своїй більшовицькій партії і, як він вважав, народу.До лав комуністичної партії 23-річний Оксентій Артемович вступив під час ленінського призову 1924 року після закінчення сільськогосподарської школи. Там він одержав фах агронома і його направили працювати до земельного відділу Талалаївського району, що на Чернігівщині. На посаді дільничного агронома він показав себе знавцем своєї справи, активним у роботі і громадському житті.Невдовзі він очолює райземвідділ, а потім стає секретарем райкому партії там же, в Талалаївці. В 1934 р. О.А.Алямужного переводять до Глухова, де він очолив райвиконком (тоді цей райцентр входив до складу Чернігівської області). І ця людина, котра віддавала свої сили і знання справі, що їй доручали – стала ворогом народу.Невелика за обсягом архівна кримінальна справа, але на її сторінках трагедія людини, точніше, частка всенародної трагедії тієї кривавої епохи.О.А.Алямужного заарештували 30 грудня 1937 року , напередодні Нового року, коли, мабуть, в домі готувалися до свята, і його двоє дітей Жанна, Владлен лаштували новорічну ялинку. А вже 5 січня 1938 р. пред’явили звинувачення. Виходило, що О.А.Алямужний використовував свою відповідальну посаду з метою повернення до старого ладу, готувався до терористичного акту проти керівництва республіки і був членом таємної антирадянської організації…Ще тиждень після арешту О.А.Алямужний тримався стійко і не визнавав ніякої вини за собою, відкидав будь-які звинувачення на свою адресу. Але раптом 6 січня 1938 р. власноручно написав заяву на ім’я начальника Чернігівського облуправління НКВС, в якій, здавалося б, щиро каявся і вже визнавав себе винним в антирадянській діяльності. Заява розпочиналася таким словами: «Після низки допитів я викладаю перед слідством обставини справи…» Далі йде опис антирадянських дій.Пізніше, коли в 1955 р. проводилася часткова реабілітація жертв репресій (з невідомих причини вона обминула О.А.Алямужного), при додатковому слідстві виявилося, що після допитів до камери О.А.Алямужний повертався зі слідами побоїв, краплинами крові на одязі. Легко здогадатися, звідкіль, якою ціною дісталося зізнання в злочинах, яких ніколи не скоював.О.А.Алямужний свідчив, що одного разу в 1934 році, ще під час роботи в Талалаївці, його втягнув до антирадянської організації П.К.Обушний, який працював начальником політвідділу МТС. А втягнув дуже просто. Запросив разом пообідати і за столом висловив невдоволення діяльністю уряду України й запропонував боротися проти цієї діяльності шляхом підготовки збройного повстання. І О.А.Алямужний погодився. Ось так, не розмірковуючи, став членом антирадянської організації.Напевно, в таких обставинах людина повинна поцікавитися , чому саме на нього випав вибір, або висловити гнів, незгоду.А вже під час роботи в Глухові О.А.Алямужного викликав до себе секретар Чернігівського обкому партії П.П. Маркітан і заявив: «Мені відомо про ваше членство в антирадянській організації». І тут же порадив використовувати свою відповідальну посаду, щоб всіляко компрометувати заходи партії і цим самим показати населенню неспроможність виконання країною поставлених завдань. Знову виникає питання, як міг довіритися П.П.Маркітан людині, яку знає по службі і контактує з нею лише в офіційних справах? Але ж у справі є свідчення П.П.Маркітана, де він неточними словами викладає суть «інструктажу» відносно антирадянської діяльності О.А.Алямужного. Однак, з матеріалів слідства 1955 року видно, що і заарештований П.П.Маркітан повертався з допитів до камери в такому ж стані, як і О.А.Алямужний.Тепер уже можна робити висновки про застосування до О.А.Алямужного і П.П.Маркітана примусових заходів, недозволених методів слідства. Інакше чим пояснити зізнання, не підкріплені матеріалами справи. Бо, якщо існувала підпільна організація, то вона повинна виконувати якісь дії для досягнення поставленої перед нею мети. Таке запитання поставили і перед О.А.Алямужним. І на нього він відповів власноручно, виклавши на папері свої «злочинні дії»: «1.У формуванні ворогів народу в націоналістичній, контрреволюційній організації.2. В тому, що сам став ворогом народу.3. В антирадянській діяльності, що крилася в зневажливому ставленні до відвідувачів, адмініструванні.4. В порушенні радянських законів».Після такого зізнання в загальних рисах потрібно було деталізувати так звану ворожу діяльність. І від О.А.Алямужного почали вимагати, щоб він назвав свої конкретні дії. Напевне, багато фантазії потрібно було мати, щоб наговорити на себе. Виходило, що О.А.Алямужний дискредитував політику колективізації, застосовував економічні санкції до одноосібників, позбавляв їх землекористування, сприяв розповсюдженню хвороби анемії серед кінського поголів’я району шляхом зняття карантину. А де ж факти, що стверджували б назване О.А.Алямужним, де хоча б одне прізвище, проти кого спрямував свої злочинні дії? Їх у справі немає, та й не могло бути.На підставі цих «зізнань» було складено обвинувальний висновок і справу по звинуваченню О.А.Алямужного передали на розгляд Верховного суду СРСР. Ніхто з тих, хто проводив слідство у справі, прокуратура не хотіли звертати увагу на те, що зізнання О.А.Алямужного нічим не підкріплені. А наглядали за справами цієї категорії високі інстанції – наркомат внутрішніх справ і прокуратура СРСР. Ось так цілком цивільна людина, голова виконкому Глухівської райради, постала перед Верховним судом СРСР. Існував спеціальний закон, що відносив до компетенції військової колегії цього суду справи осіб, звинувачених у скоєнні або підготовці терористичних актів проти державних діячів. А міфічна організація, до складу якої входив О.А.Алямужний, начебто готувала такі акти.Виїзне засідання військової колегії Верховного суду СРСР відбулося в Києві 10 січня 1938 р. Судячи з протоколу судового засідання, воно тривало недовго. Свідки до суду не викликалися. Прокурор та захисник у справі участі не брали. Та й нікого було викликати, бо П.П.Маркітана і П.К.Обушного засудили і розстріляли ще в жовтні 1937р. В судовому засіданні О.А.Алямужний повністю відмовився від тих свідчень, що були записані під час слідства. З протоколу судового засідання невідомо, скільки часу займала ця видимість правосуддя. Бо після повторного заперечення О.А.Алямужним своєї вини судове засідання було припинено.О.А.Алямужного було зроблено запеклим ворогом держави, а саме: «…був активним учасником націоналістичної терористичної організації, що ставила своїм завданням збройне повалення Радянської влади на Україні, відторгнення її від СРСР і встановлення фашистського ладу». О.А.Алямужному таке і в страшному сні не могло привидітися. Але найстрашнішою виявилася резолютивна частина вироку. Суд визнав О.А.Алямужного винним і засудив його до найвищої міри покарання – розстрілу. Вирок вважався остаточним і оскарженню не підлягав. Того ж дня О.А.Алямужного розстріляли. Збирались активісти в приміщенні нашої Терешківської школи. Засідали вночі і складали списки людей з села, яких потім забирало НКВД … Більше 37 жителів сіл Терешки, Маленки, Жовтневе були забрані в тому страшному 1937 році. І ні один з них не вернувся до дітей, до сім’ї… Ще про багатьох жителів наших сіл достовірних даних так і не вдалося розшукати. Але ми, пошуківці, і далі будемо проводити дослідження про трагічні сторінки нашого народу. http://krasyliv.in.ua/info/golodomor/2122-khlbchika-khlba-khlbcja.html Гоголь Ганна – учениця Жаркова Г.П. – керівник гуртка Антонінський БТДЮ 75 років тому по Україні ходила смерть. Смерть без війни, без посухи, без потопу чи якогось іншого стихійного лиха, без моровиці. Смерть спустошила села й хутори, живі не встигали хоронити мертвих. Смерть мала ім’я – ГОЛОД. Перебрівши по людських стражданнях етап форсованої колективізації (з колективного господарства легше викачати хліб), Сталін підвів український народ до страшної Голгофи. Суцільна колективізація – це процес усуспільнення наявних у селянському господарстві засобів виробництва, худоби, землі, реманенту, які перебували у подвірному користуванні. Особисте стало колективним. Колективізація теж відбувалася за розкладкою, тобто за попередньо встановленими планами для кожного району сільської ради. Колективізація, яка перетворилась на комунізацію, насильницьке запровадження колгоспного ладу, викликала опір. На селі з січня 1930 року було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників влади. Однією з форм селянського опору був масовий забій худоби, щоб вона не потрапила до колгоспу. Усього у 1928-1932 роках в Україні поголів’я худоби зменшилося вдвічі. Щоб відновити його, потрібні були десятиліття. Голодомор та репресії на Красилівщині Fed Sun, 28 Sep 2008 15:45:47 +0300 Гоголь Ганна – учениця Жаркова Г.П. – керівник гурткаАнтонінський БТДЮ75 років тому по Україні ходила смерть. Смерть без війни, без посухи, без потопу чи якогось іншого стихійного лиха, без моровиці. Смерть спустошила села й хутори, живі не встигали хоронити мертвих. Смерть мала ім’я – ГОЛОД.Перебрівши по людських стражданнях етап форсованої колективізації (з колективного господарства легше викачати хліб), Сталін підвів український народ до страшної Голгофи. Суцільна колективізація – це процес усуспільнення наявних у селянському господарстві засобів виробництва, худоби, землі, реманенту, які перебували у подвірному користуванні. Особисте стало колективним. Колективізація теж відбувалася за розкладкою, тобто за попередньо встановленими планами для кожного району сільської ради. Колективізація, яка перетворилась на комунізацію, насильницьке запровадження колгоспного ладу, викликала опір. На селі з січня 1930 року було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників влади.Однією з форм селянського опору був масовий забій худоби, щоб вона не потрапила до колгоспу. Усього у 1928-1932 роках в Україні поголів’я худоби зменшилося вдвічі. Щоб відновити його, потрібні були десятиліття.Малюнок Гоголь Ганни, учениці Антонінського БТДЮВсілякий тиск застосовувався до середняків – погрози, наклепи, примус. Хулігани тинялися біля їхніх хатин, насміхаючись над ними. Листоношам наказано було не доставляти пошту таким одноосібникам, в окружному медичному центрі сказали, що лише колгоспників та їх родини можна приймати як пацієнтів. Часто їхніх дітей з ганьбою виключали зі школи. Тавро «одноосібника», застосоване владою, дозволяло розглядати таку людину як злочинця.У нас в селищі були розкуркулені сім’ї Луцюка Івана, Яковчука Антона, Шабатури Родіона та Киричука Нестора. Ці люди своєю чесною працею надбали все, що було у їхньому власному господарстві. З їхніх господарств були забрані коні, плуги. Яковчук Антон був висланий в Казахстан, але був реабілітований і повернувся в селище. Киричук Нестор був реабілітований посмертно. Його було розстріляно біля Кам’янець-Подільського консервного заводу. Зараз там є меморіальна плита з викарбуваним його прізвищем.Голодні 1932–1933 роки не можна назвати неврожайними. Продаж і вивезення зерна за кордон протягом голодних років становили 3 млн.тонн. Постає питання: чому виник страшний голод? Голод був заздалегідь спланований державою в особі Сталіна та його однодумців. Це був акт геноциду проти українського народу і пройшов ряд етапів. Впровадження продовольчої розкладки, примусова суспільна колективізація, штучне створення умов для голодомору як засобу упокорення селянства.Рішенням Уряду УРСР від 20.10.1932 року за невиконання плану заготівель накладалися натуральні штрафи. На початку грудня того ж року влада запроваджує систему внутрішніх паспортів, селянам вони не видавалися, що робило їх безвиїзними, прикутими до землі. У 1932 році в Україні повністю вичерпалися запаси хліба, голод підкошував цілі райони, області.Ось що нам розповіла про той страшний час жителька смт. Антоніни Кондратюк Марія Созонівна, 1920 року народження: «Мені було 12 років. Мої батьки жили тоді в с.Христівка Ізяславського району. Батько все життя працював чесно і сумлінно шевцем, щоб прогодувати сім’ю, а в сім’ї нас було шестеро. Була в нас клуня для зберігання збіжжя. По селу ходили сільські активісти з залізними палицями і все вишукували, де що сховано. В нас забрали все, розібрали клуню. В хаті не лишилось нічого. Дуже пам’ятаю, коли в нас забрали останню квасолю з горщика. Горщик випав з рук того дядька і він розбився, і ми кинулися, щоб зібрати ту квасольку, то дядько допкав пальці чобітьми, щоб ми не зібрали її.Страшно згадувати ті роки. Але хочу розказати про один страшний випадок. В нас селі була тітка Варка. В неї була маленька дитина. Дитина плакала, бо хотіла їсти. А мати сама була голодна, опухла від голоду, в неї не було чим нагодувати дитину. Тітка Варка зарізала те дитя. А потім по селу ходила, дітей ловила, колискових співала. Не витримала тітка Варка голоду, знайшли її біля тину мертвою. Я навіть не знаю, як ми пережили ті роки, бо приходилось їсти і насіння лободи, кору дерева, коріння татарського зілля, з бирок татарського зілля мама нам варила кашу, з гнилої картоплі пекла млинці. В селі не залишилося ні котів, ні собак. Все було з’їдено. Ловили ворон і горобців, які були нам дуже смачними. І ще пам’ятаю, як сусідський хлопчик Васько ліз на дерево за воронами, впав і забився. Від голодної смерті нас спасла корівчина, яку тримала тітка Дуська».А ось свідчення жительки с. Рублянка Петрук Марії Марківни: «В нас в селі під час голодомору була сільська дівчина Манька Буяльська. Від природи сильна, але трошки несповна розуму. Вона ходила по селу, наймалася робити будь-яку роботу. Але раптом не стало Маньки, поділася. Як пізніше виявилося, що зарізали Маньку її родичі і з’їли».В Антонінах, за свідченням жителів-старожилів, голод був, але не в такій страшній мірі. Людей спасали «бевки-шліхти», які варилися на племгоспі і в колгоспі для людей, які працювали там на роботах. В тій шліхті можна було зрідка впіймати якусь крупинку. Люди намагалися набрати її у пляшки, аби хоч щось принести голодним дітям. Хто з дітей був старшенький, того ставили біля себе як працівника, щоб одержати яку крихту на нього.ЗГАДАЙМО ВСІХ ПОІМЕННО, хто постраждав від ГОЛОДОМОРУ у 1932-1933 роках по Антонінській селищній раді.Антоніни1. Бартошук Євдоким Трохимович.2. Бартошук Ганна Євдокимівна.3. Рибачук Устина Юріївна.4. Рибачук Олена Андріївна.5. Рибачук Юганка.6. Рибачук Ганна.7. Малярчук.8. Фещук Захар.9. Гаврилюк.10. Омелько.11. Мельник Сергій.12. Мельник Анастасія.13. Луцюк Микола Павлович.14. Тимощук Костянтин.15. Тимощук Валерія.16. Мельник Хима.17. Прокопчук Палажка.18. Прокопчук Анастасія.19. Мельник.Закриниччя. 1.Петричук Федір Романович, 1927-1928р.н. 2.Кулачук Микола Оксентійович,1930-1931р.н. 3.Данилюк Марія Гаврилівна. 4.Любицька Ольга Корніївна. 5.Любицький Корній. 6.Мазур Андрій Демидович. 7.Берчук Микита. 8.Берчук Мартоха. 9.Берчук Михайло Микитович, син. 10. Берчук Ганна Микитівна, дочка. 11. Берчук Павло Микитович, син. 12. Хом’юк Андрій 1902 р.н. 13. Хом’юк Палажка, мати. 14. Остапчук Маланка. 15. Кудлай Лаврін. 16. Фещук Грицько. 17. Яцюк Володимир. 18. Яцюк Іван Володимирович. 19. Клімчук Кирило. 20. Клімчук Наталка. 21. Горделюк Ганна. 22. Любицька Параска Хомівна, 1930-1931 р.н. 23. Гордилюк Олена Профилівна. 24. Гордилюк Панас Профилович. 25. Фещук Михайло.Рублянка.1. Кравець Грицько Пилипович.2. Кравець Онисим Григорович.3. Кравець Федоска Григорівна, 3 клас.4. Кравець Канифін Григорович, 6 місяців.5. Буяльський Янек.6. Буяльський, батько.7. Петрук Явдоха.8. Остап.9. Терешко.10. Буяльська Манька.11. Чернишук. 12. Фока Іван Іванович.13. Дерешук Денис.14. Фещук, немовля.Коли при зустрічах з очевидцями голодомору ми запитували людей, що страшніше, війна чи голод, люди одним подихом вимовляли – ГОЛОД.Досі важко встановити, чому селяни не повстали, а лише чинили пасивний опір. Опору не відбулося тому, що селян штучно поділили на бідняків, середняків і куркулів – зіткнули їх між собою на класовому фронті. Голод як безкровна війна зламав їхній опір, спустошив українські села, виморив найпрацездатніших хліборобів. З українців виймали хліборобську душу, ламали хребет нації.Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам’ять про всіх невинно закатованих, пам’ять про тих, хто не дожив, пам’ять про тих, хто не долюбив, пам’ять про живих і ненароджених.Рученьки-кісточки ледве підносить дитя.Мамо, матусю, шепчуть вуста.Хлібчика, хліба, хл… Та й стихаєМати, в німім божевіллі, о Боже святий,Рідне дитя поїдає.Душі людськії у небо злетілиВ журавлині ключі.І досі ще вслухайтесь, люди,Так жалібно просятьХлібчика, хліба, хлібця.Ми права не маєм забутиПро людськії душі отіТак, мусимо знати і пам’ятатиПро ті журавлині ключі.Ненько Україно, пам’ятаймо кожним шелестом трави, пам’яттю землі, пам’яттю живих пам’ятаймо про тих, хто не встиг запалити свою свічу, хто не встиг засіяти ниву, хто помер страшною голодною смертю. Пам’ятаймо! http://krasyliv.in.ua/info/golodomor/2123-repres-proti-mirnogo-naselennja.html Краєзнавчий гурток Мочарник О.В. – керівник гуртка Митинецька ЗОШ І-ІІІ ст. Поділля – перлина України. Поля, луки, ліси, що розкинулися на мальовничих берегах Південного Бугу та Дністра з їх численними притоками, лагідний клімат здавна приваблювали людей. Іноземці в старовину з заздрістю говорили: грунт там такий родючий, що коли в полі залишити плуга, то за кілька днів він заросте травою – потім і не знайдеш. Ця земля здавна притягала й численних завойовників, які намагалися поневолити край, а працьовитих подолян перетворити на данників. Прах десяти мільйонів стукає в наші серця. Їх ніхто не судив – отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників, нащадків і довічних боржників. Потрібна не символічна, а справжня, гласна, прилюдна, поіменна реабілітація мільйонів українських селян, замучених голодом і репресованих сталінською деспотією. Ми повинні знати їхні імена. Домагатися, щоб жили вони у пам’яті і в пам’ятниках. Нам, сьогоднішньому поколінню, необхідно розібратися в багатьох ганебних явищах нашої історії. Мертві не скажуть. Нічого не додадуть до того, що вони сказали й заподіяли на цьому світі. Сказати повинні живі – ми з вами. Мусимо сказати своїми словами за себе і за тих, хто не вижив. Штучно спланований сталінським режимом, запопадливо впроваджуваний своїми, доморощеними «активістами», голод стукав кістлявою рукою смерті до осель селян уже восени 1932 року. Голодомор та репресії на Красилівщині Fed Sun, 28 Sep 2008 15:49:18 +0300 Краєзнавчий гуртокМочарник О.В. – керівник гурткаМитинецька ЗОШ І-ІІІ ст.Поділля – перлина України. Поля, луки, ліси, що розкинулися на мальовничих берегах Південного Бугу та Дністра з їх численними притоками, лагідний клімат здавна приваблювали людей. Іноземці в старовину з заздрістю говорили: грунт там такий родючий, що коли в полі залишити плуга, то за кілька днів він заросте травою – потім і не знайдеш.Ця земля здавна притягала й численних завойовників, які намагалися поневолити край, а працьовитих подолян перетворити на данників. Прах десяти мільйонів стукає в наші серця. Їх ніхто не судив – отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників, нащадків і довічних боржників.Потрібна не символічна, а справжня, гласна, прилюдна, поіменна реабілітація мільйонів українських селян, замучених голодом і репресованих сталінською деспотією. Ми повинні знати їхні імена. Домагатися, щоб жили вони у пам’яті і в пам’ятниках.Нам, сьогоднішньому поколінню, необхідно розібратися в багатьох ганебних явищах нашої історії. Мертві не скажуть. Нічого не додадуть до того, що вони сказали й заподіяли на цьому світі. Сказати повинні живі – ми з вами. Мусимо сказати своїми словами за себе і за тих, хто не вижив.Штучно спланований сталінським режимом, запопадливо впроваджуваний своїми, доморощеними «активістами», голод стукав кістлявою рукою смерті до осель селян уже восени 1932 року.Відомо, що врожай 1932 року внаслідок природних чинників був лише на 12% меншим середнього врожаю за 1926-1930 роки. І голоду цілком можна було б уникнути, забезпечивши населення України мінімумом продовольства. Але цього не сталося.Представники місцевої влади організували в селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного негайно відвезти на залізничну станцію усе наявне зерно, а в разі непослуху – позбавляли волі на 10 років.За горезвісним «законом про п’ять колосків», за жменю зерна з колгоспного поля, принесеного голодним дітям, хліборобів ув’язнювали від 7 до 10 років з конфіскацією майна. Подвірні обшуки супроводжувалися конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, буряків, солінь, сала, м’яса й інших продовольчих запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. Вони змушені були їсти гризунів, трупи коней, листя й кору дерев та інше. Зустрічалися випадки канібалізму. Живі не мали сили хоронити мертвих. У деяких населених пунктах на сільських радах вивішували чорні прапори, що означало, що жителів тут уже немає. А в цей час на сусідніх залізничних станціях, в елеваторах під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба, що готувалися на експорт.Смертність від голоду з осені 1932 року стала масовою. Пік голодомору припав на зиму 1932 – весну 1933 року.Вмирали передусім хлібороби, мешканці села. Від голоду страждали всі люди, які чесно трудились і у яких відібрали їхні плоди праці.Вмирали на плодючих чорноземах шанованої світом житниці, просто на полях, на шляхах, у голодних хатах, на лавицях промерзлих вокзалів, поодинці і сім’ями, вимирали родини і села.Всього за час голодомору загинуло майже 10 млн. селян.Безвинно убитих у 1933 році 570 своїх земляків поминаємо ми і на Красилівщині. Звичайно, що ця цифра має бути вищою в 2-3 рази.Із спогадів Мазорука Івана Петровича, 10 січня 1922 року народження, жителя села Хотьківці, Красилівського району: «Я пішов в перший клас до семирічної школи, яка знаходилась в будинку, де зараз бібліотека. Проходив один рік до школи і більше не зміг ходити, не вистачало сили. В школі давали їсти (варили кашу пшоняну або юшку, давали по скибці хліба, але ми хліб забирали додому). В сім’ї нас було четверо дітей: Степан, Іван, Маланка, Марійка. Тато – Мазорук Петро Васильович Мама – Мазорук Ксенія Данилівна».Почав дідусь згадувати свої дитячі роки і змахнув непрохану сльозу тремтячою рукою. Важко згадувати ті злидні, в яких опинилась його сім’я. А всі біди почалися десь в 30-х роках.Хтось в селі спалив стайню, а таке траплялось по селах. Колективізація викликала масовий опір в українському селі. У 1930 році на Поділлі відбувалися повстання селян проти колективізації в усіх районах без винятку. Траплялися випадки, коли селяни палили хати, що належали представникам місцевої влади, активним учасникам розкуркулювання і усуспільнення майна, членам заготівельних бригад. Доведені до відчаю люди вже не зупинялися й перед убивствами. До «терористів» застосовувалась найвища міра покарання – розстріл.Батько теперішнього діда Івана, а тоді 10-річного Іванка був звинувачений у підпалі стайні. Його мали судити (хоча він цього не робив), то для того, щоб його викупити продали корову, свиноматку. Всі одержані гроші «пішли» на викуплення батька. І це було десь у 1931 році. А тут вже й страшний 32-й чорний рік не забарився. Трьох рідних людей відібрав цей рік у маленького Іванка. Коли односельці вступали до колгоспу, Петро Васильович (батько Івана) відмовився писати заяву і залишився одноосібником. За те, що він не вступив у колгосп, до нього прийшли посланці партії, «червоні мітли», активісти і невблаганно вимітали з селянського засіку, з горищ пашню (зерно). Дід Іван згадує, що в той день вони з сестричкою Марійкою сиділи на постелі. А вони, активісти з сільради, прийшли забрати їхнє, вирощене на своїй присадибній ділянці.Дід Іван пам’ятає, що їх було троє: Гуска Михайло, Гетьман, Навернюк Трохим. На горищі було зерно, забрали все. Навернюк Трохим приніс решето гороху з гори і висипав їм (дітям), щоб мама могла зварити суп. Пожалів дітей, може з них совісніший був. За це на нього Гуска дуже сварився, а потім заліз в льох (а там сховали жорна), знайшов їх і побив.Батько влітку від голоду помер, його поховали ще в труні, переодягненого. Все як треба. Після нього помер брат Мазорук Степан Петрович, 1916 року народження, вже ховали без труни. Малий Іванко дуже хотів їсти, в когось на городі він вирвав кілька корчів картоплі, але його зловили, привели додому, а там мати опухла лежить. (Дідусь почав плакати). Мама Ксеня все ж дожила до жнив, дали аванс - зерно, на жорнах змолола, спекла коржів, ковтала їх на зболілий шлунок, плакала від болю і померла. В перші дні жнив смертність була більшою ніж навесні.Залишилось троє дітей-сиріт. Не було й кому занести на цвинтар, поховати, переодягнути матері. То мама майбутньої дружини і ще з жінками підкопали в землі піч і так туди поклали Ксеню.А в 1934 році Іван пас людям корови, і так вижив. Пригадав, що крім його родичів помер ще один чоловік в Хотьківцях від голоду, не пам’ятає як звати, тільки знає, що прозивали “Квасолька». Зі спогадів Шевчук Євдокії Данилівни, 22 вересня 1920 року народження, ми дізналися – його ім’я Левій Гнат. Цей чоловік сам на цвинтарі викопав собі яму, ліг і помер. Разом з дружиною, Мазорук (дівоче – Кушнір) Лідією Пилипівною, згадують, які в них були роздуті животи. В одних роздувалися животи, тіло набрякало, інші були худі, подібні до скелетів. В пухлої людини шкіра набувала темного, землистого відтінку і зморщувалася. Людина помітно старішає. Навіть діти і немовлята мають вигляд стариків. Очі їхні стають величезними, банькатими і нерухомими. Процес дистрофії іноді захоплює всі тканини, особливо рук, ніг, обличчя. Шкіра тріскається, і з’являються гнійні болячки. Втрачається рухова сила, і найменший порух спричиняє сильну втому. Життєво важливі функції, такі як дихання і кровообіг, поглинають саму тканину й альбумін (білкова речовина), тобто організм з’їдає сам себе. Прискорюються дихання і серцебиття. Зіниці розширюються. Становище стає вже небезпечним, оскільки найменше фізичне напруження може призвести до зупинки серця. Часто це й відбувається на ходу, під час підіймання по сходах або в спробі побігти. З’являється загальна слабкість. Тепер людина вже не може встати, повернутися на ліжку. В такому напівсвідомому стані голодний може протягти майже тиждень, поки не зупиниться серце.Тому, хто не пережив голод, важко уявити усі гіркі почуття, що вчуваються у цьому слові. В голодної людини постійно смокче під ложечкою. Від того вона стає подразливою, агресивною, прагне кудись піти. ЇЇ очі, рухливі, блискучі, постійно чогось шукають, дивляться, а не бачать; вона накидається на все, що можна їсти: квіти акації, щавель, коріння, зелені фрукти. Поступово таке почуття гальмується. На якийсь час з’являється піднесений настрій, але швидко змінюється повною депресією, зникає сміх, людину огортає смуток, їй не хочеться говорити. Вона стає байдужою до горя і радощів, втрачає почуття родинної приналежності. Голодного і виснаженого вже не цікавить зовнішній світ. Доведені до такого стану батьки піднімали руку на своїх дітей, забирали в них їжу.Голодний організм швидко виснажується. Спочатку в ньому зникають підшкірна клітчатка, м’язи, залишається скелет, обтягнутий шкірою. Опухання також спотворює людину. Ноги, як валянки, в колінах не згинаються, шкіра вкривається пухирями, вони лопають і з них витікає жовтава клейка рідина, на яку роєм сідають мухи. Пухлому пересуватися важко. Нерідко він падає або лягає там, де звалила втома, і помирає, довго, не втрачаючи свідомості.Масове вимирання людей тривало аж до жнив.Незважаючи на суворі покарання, селяни таємно зрізали, сушили і в жорнах мололи ще недозріле зерно, готували з нього їжу.Ось ще жертви голодомору по селу Хотьківці:Лісобой ПетроДимчук Степан (Каша)Лісобой Горпина, Яків і ГаннаЖертви голодомору с.Вереміївка:Мальований Іван СтепановичЦиба ХтомЯценко ІллічЖертви голодомору сплять у братських могилах. Над ними ще майже ніде нема ні пам’ятників, ні хрестів. Тільки шепіт трав та дзижчання комах порушують спокій померлих. Невже отак пройдуть віки, на поораній смертю землі зникнуть могили і назавжди згине пам'ять про дідусів і бабусь наших?Та ні, життя кожної людини – безцінний скарб, тож і пам'ять про кожну людину повинна зберігатися й передаватися нащадкам. А про тих, замордованих голодом, не маємо права забувати ніколи. http://krasyliv.in.ua/info/golodomor/2124-golodomor-v-sel-kulchini.html Яблонська Наталія – учениця 8-го класу Яблонська Л.С. – педагог–організатор Кульчинівська ЗОШ І-ІІІ ст. Пам'ять - нескінчена книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано кривавим і чорним. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом викарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки «вождів». Багаті? - Старцюватимете! Співучі? - Затужите! Горді? - Впадете на коліна! Густолюдні? - Прополемо! Пішов голод Україною. Із спогадів жительки с. Кульчини Машталір Серафими Григорівни 1915 р. народження. Вона стала свідком цієї неоголошеної війни проти Українського народу. На долю цієї старенької жінки випало багато страждань. –«Чому життя мене так наказувало? Сама не знаю, я ж нікому нічого поганого на зробила, а стільки пережила. Навіть сама часом дивуюсь як я вижила?» Не звільняється пам’ять, відлунює знову роками Я зітхну, запалю обгорілу свічу. Помічаю: не замки - твердині, не храми - Скам'янілий чорнозем - потріскані стіни плачу. Піднялись, озиваються в десятиліттях: З далини, аж немов з кам’яної гори Надійшли. Придивляюсь: "Вкраїна, XX століття». І не рік, а криваве клеймо: "Тридцять три" А. Королів Голодомор та репресії на Красилівщині Fed Sun, 28 Sep 2008 16:08:43 +0300 Яблонська Наталія – учениця 8-го класуЯблонська Л.С. – педагог–організаторКульчинівська ЗОШ І-ІІІ ст.Пам'ять - нескінчена книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано кривавим і чорним. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом викарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки «вождів».Багаті? - Старцюватимете! Співучі? - Затужите! Горді? - Впадете на коліна! Густолюдні? - Прополемо!Пішов голод Україною.Із спогадів жительки с. Кульчини Машталір Серафими Григорівни 1915 р. народження. Вона стала свідком цієї неоголошеної війни проти Українського народу.На долю цієї старенької жінки випало багато страждань. –«Чому життя мене так наказувало? Сама не знаю, я ж нікому нічого поганого на зробила, а стільки пережила. Навіть сама часом дивуюсь як я вижила?»Не звільняється пам’ять, відлунює знову рокамиЯ зітхну, запалю обгорілу свічу.Помічаю: не замки - твердині, не храми -Скам'янілий чорнозем - потріскані стіни плачу.Піднялись, озиваються в десятиліттях:З далини, аж немов з кам’яної гориНадійшли. Придивляюсь: "Вкраїна, XX століття».І не рік, а криваве клеймо:"Тридцять три"А. КоролівІз раннього дитинства Серафима Григорівна залишилась сиротою. Разом Із своїм братом Андрієм жила в убогій хатині, яку після своєї смерті їм залишила мати. Брат доглядав сестру, працював у колгоспі, порався по господарству. Так і жили, діливши радість і горе."Йшли роки, я підростала», – згадує Серафима Григорівна, – «Почала братові допомагати, виконувала хатню роботу та на прожиття нам не вистачало, це я бачила. Вирішили ми з братом, що піду я служити до заможних селян, доглядати дітей, щоб прогодувати себе. Потім була праця у колгоспі на буряках, хоч сапа була більшою за мене, – згадує жінка. – Та я працювала справно, не відстаючи від старших жінок. Важко було мені, але я хотіла, щоб в хаті був хліб і до хліба.Згодом брат одружився, я допомагала його сім'ї як могла, на скільки вистачало моєї сили. Братова дружина Явдокія доглядала дітей і не працювала в цей час. Двійко моїх племінників росли веселими та кумедними. Хлопчикові Грицькові було вже 4 роки, дівчинці Вірі – два. Я так любила з ними гратись, коли приходила ввечері з роботи, в них бачила свою радість і розраду. Та не довго судилось мені радіти, бо з кожним днем у хаті не було що їсти. Заробленого мною і братом зерна вистачало лише на кілька місяців. Не мала і моя сім'я корови, яка б могла нас підтримати. У хаті залишились тільки сіль і вода. Підступала голодна смерть. Через кілька тижнів діти виснажились та почали пухнути. Тоді я знову пішла до людей, щоб заробити кружку молока чи декілька цибулин. А коли приносила зароблений гостинець, то його не вистачало нагодувати навіть дітей. Брат та його дружина не мали сил, ноги у них були опухлі. Як мені важко згадувати їхні очі, що так сумно дивились крізь маленьке віконце хатини на білий світ»."...Така зима була напередодні Злочинних дій опричників-потвор Вождя, що не худобі вже голодній, А людям готував голодомор. Сутужне на селі у передднівку. А тут до лута витрусили хліб. Ще восени в селян на заготівку. Зимою взяли і квасолю й біб, В коморах вже давно було порожньоВ хлівах лишились пустка й поготів,Поїли все, що з’їсти було можна, -Собак поїли, навіть і котів.Весна й тоді буяла пишним цвітом,В садах над вишнями гули хрущі,Та не сміялись, ловлячи їх діти,Коханці не ховалися в кущі,В селі блукали люди як сновиди,Переступали спухші мов слони, -Справляв їм тридцять третій панахиду,Збувалися так комунізму сни.Було всім звієте пережити важко -Убивши жінку і малих діток.Повісився в безвиході ЄднашкоБо відчай загнав в куток.А то було, я бігав до сільрадиДивитись на озвірених людей,Які потьмарно, животіння радиСвоїх же канібалили дітейТромбони, те подружжя - канібали, Сиділи, як затравлені вовки, Попереду докором всім стояли, Як жах, з дитячим м’ясом баняки. Тоді цим людожерцям здичавілим Для остраху був показовий суд Щоб люди один одного не з'їли, А помирали смирно; без причуд. І помирали, падали як мухи, Правителі ж, поклонники пітьми Мов нелюди, звироджені злі духи Справляли гульки посеред чуми.І.О.Микульський„Іван Олександрович Микульський народився 9 жовтня 1924р. в селі Кульчини Красилівського району Хмельницької області в сім’ї заможного селянина з бувшої шляхти. В 1941 році закінчив дев’ять класів Кульчинівської середньої школи. Був вивезений в Німеччину, де працював 3 роки в неволіПеред його очима проходило розкуркулювання (розкуркулили діда, Кирила Микульського), колективізація, голодомор 1932-33 рр., репресії тридцятих років.Захищаючи інтереси людей на основі конституції і виходячи з принципу ленінських ідей, І.Микульський потрапив у конфлікт з місцевим партійним керівництвом.В 21 рік І.Микульський був звинувачений в антирадянській діяльності, його назвали «ворогом народу» і військовим трибуналом в 1947 році засудили на 10 років позбавлення волі та 5 років поразки в правах.За 10 років перебування в концтаборах на Крайній Півночі Іван Микульський мав змогу проаналізувати реальність, зустрітися з людьми. Після повернення закінчив Ленінградський електротехнічний медичний технікум.Зараз проживає в м. Ужгород. В 2002 році вийшла з друку його повість "А я ще йду на торг".Одного весняного ранку вийшла я у садок і почула, як солодко пахне липа, піду я нарву квіточок, думаю, та зварю дітям чаю. Хоч і важко було мені вибирались на дерево, бо ноги мої теж опухлі були, та вибралась я швидко. Рву цвіт липи і так тішусь як дитина мала, і пахне медом та липа, як ніколи ще не пахла. Коли раптом чую плач, хтось так плаче, що не в силі я цього слухати.Опустилась я з дерева, йду на той плач. Та це ж мого брата дружина Явдокія лежить у сінях відхлипує: "Чого ти плачеш? - питаю. Вона нічого мені не відповіла, тільки підняла спідницю, і тут я завмерла від страху. По її ногах повзли черв'яки, швидко ховаючись далі, під спідницю. Через кілька днів братова дружина померла.У Кульчинську лікарню потрапив і мій брат Андрій. Провідаю його хоч перед смертю. Випросила у добрих людей молока та пішла до нього. Брат так зрадів, коли побачив мене і ледь чутним голосом каже:"Це ти, сестричко, прийшла мене нагодувати? Що ж ти принесла, ти сама голодна, ледь на ногах стоїш."- Я хочу тебе нагодувати, спасти, бо ти замінив мені і батькаі матір, виростив мене.- Не врятуєш ти мене, я вже і їсти не хочу.- Я молока тобі принесла, хоч вуста твої змочу,- Ні, випий сам, я не можу.Знаєш, ти мені сьогодні снилась. Що жнемо ми обоє жито. Коли я оглянувся назад, то за тобою копи стояли, а за мною нічого немає. Ти будеш жити. А я покину вас.- Що ти кажеш, краще мовчи, гіркі сльози текли по моїх і братових щоках.Після того я вже, не бачила його ясних очей, закрились вони назавжди.У нашій хаті залишились голодні братові діти, та я, що ходила мов тінь, згасаючи з кожним днем. Весняне сонце пригрівало, розквітали квіти, але це нас зовсім не тішило, "Боже невже це кінець, спаси нас, Господи, змилуйся над нами» - просила я у Бога порятунку. Та не судилось, Не довго прожили братові діточки, першим помер Гриць, потім маленька Вірочка, Самій прийшлося їх ховати, самій гірко оплакувати бо більш не було кому. Так не стало моєї родини, моєї сім'ї. Залишилась тільки я, пройшовши це пекло 1933 року. Залишились у пам’яті незабутні спогади, наче страшний сон.Потім була війна, важкі післявоєнні роки, нелегка праця у колгоспі, терниста доля вдови. Та все я переборола, заради єдиного сина жила та працювала, вірила у краще життя, у Бога, у щастя, у гарну долю України.Нині ми знаємо, що тут було. Був голод штучно організований, був масовий сталінський геноцид свідоме спрямований на згубу українського народу, такого ненависного диктатурі, якій всюди відчувався прихований опір і затаєний сепаратизм. Цей безпрецедентний за своїм катівським розміром злочин сталінщини завдав Україні найважчих втрат, коштував нації мільйони і мільйони людських життів, у тому числі материнських і дитячих,"О як же ти не вмерла, Україно,Бо скільки ж то зловісницька метаЗвела людей, приреченнях безвинно, -Й ніхто за це ні в кого не спитав."12 серпня 1990 року поблизу Лубен, українці вивершили Курган Скорботи Освятили місце вічної пам’яті своїм землякам, які залишили життя земне у пекельних муках.Неподалік Лубен стоїть Гора Зажури. А на ній Хрест знявся - символ розп’яття українського народу. І розростаються вони на Україні. То нехай же світло свічок буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас у 1933р..Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. Жадане й драматичне його очищення, радісне і гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку заподіяною епопеєю насильницької колективізації та голоду, розкріпачити волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну дорогу своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі."Навіть на останнім рубежіПромінь віри в нас ще не погасБоже, Україну збережи,Господи , помилуй насВ наших грудях кулі і ножі."Село Кульчини. Демографічні втрати в період голодомору 1932-33 рр.1. Любарець Петро - в похилому віці.2. Боцюновські, батько і зять.3. Машталер Волуй - в похилому віці.4. Антонюк Андрій - 3 роки»5. Сім`я Троянських - батько зарізав свою дружину, двоє дітей і повісився. Сім’я Воловиків - діти: Іван, Настя, Мотря, Домка.6. Миддик Уляна - було дев'ять дітей, померло шість хлопчиків – Андрій, Володя, Іван (тих імен не пам'ятають). 7. Сім`я Фурманських - батько зарізав свою п`ятирічну донечку, зварив холодець і продавав на базарі.Голод 1933р. (мал. Крикуна Володимира с. Котюржинці)Голодомор. ( мал. Крикуна Миколи с.Котюржинці ) http://krasyliv.in.ua/info/golodomor/2125-golodomor-1932-1933-rr.-na-krasilvshhin.html Сторожук Марина – учениця Філіпчук Л.В. – педагог – організатор НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. № 5 та гімназія» Хто знав, хто вів смертям і стратам лік ? Де фільм, який нам показав би голод, Отой проклятий 33-й рік? Юрій Клен «Прокляті роки». Немало трагедій пережив у свою багатовікову історію український народ. Майже кожне століття, як свідчать архівні та історичні матеріали, позначене голодними роками, епідеміями, спустошливими війнами, чужоземними навалами. Та найбільших втрат зазнала Україна в XX столітті, особливо в ті трагічні 1932-1933 роки, які вже ніколи не зітруться у зболеній людській пам’яті. Нинішнього року в Україні відзначається сумна і скорботна подія – 75-річчя Голодомору. Прийшов час сказати гірку правду народові і всьому світові, показати через які страждання пройшли мільйони українців, представники інших національностей, що проживали в ті страшні роки в Україні і на території нашого краю, скільки їх навіки пішло в землю. Вперше в історії людства голодуючим не тільки не подали руку допомоги, а навпаки - створили міф про «загальний добробут», безжально переслідуючи тих, хто намагався сказати правду про голод. І так було аж до недавнього часу. Сьогодні трагедію голодомору вивчають соціологи і політики, правники та історики як в Україні, так і далеко за її межами. Серед причин небаченого голоду називають неврожай, що викликаний посухою, непомірний зерновий податок, розкуркулення та інші. Якщо ж говорити про Красилівщину, то користуючись дослідженнями О.Байдича в книзі «Крізь плин віків» читаємо: «В нашому районі урожай 1932 року, як свідчать очевидці, в більшості населених пунктів був непоганий, лише дещо нижчий, ніж у попередні роки. Але план заготівлі зерна того року раптово збільшили на 44%. Це означало, що село має залишитися без хліба. Пізніше цей план ще не раз міняли в бік збільшення, особливо для одноосібників. З колгоспних та селянських комор вимітали зерно дочиста, не залишаючи навіть на посів. Тієї мізерної кількості хліба, яка залишалася у селян, до нового врожаю не могло вистачити. Голодомор та репресії на Красилівщині Fed Sun, 28 Sep 2008 16:11:04 +0300 Сторожук Марина – ученицяФіліпчук Л.В. – педагог – організаторНВК «ЗОШ І-ІІІ ст. № 5 та гімназія» Хто знав, хто вів смертям і стратам лік ?Де фільм, який нам показав би голод,Отой проклятий 33-й рік?Юрій Клен «Прокляті роки».Немало трагедій пережив у свою багатовікову історію український народ. Майже кожне століття, як свідчать архівні та історичні матеріали, позначене голодними роками, епідеміями, спустошливими війнами, чужоземними навалами. Та найбільших втрат зазнала Україна в XX столітті, особливо в ті трагічні 1932-1933 роки, які вже ніколи не зітруться у зболеній людській пам’яті.Нинішнього року в Україні відзначається сумна і скорботна подія – 75-річчя Голодомору. Прийшов час сказати гірку правду народові і всьому світові, показати через які страждання пройшли мільйони українців, представники інших національностей, що проживали в ті страшні роки в Україні і на території нашого краю, скільки їх навіки пішло в землю. Вперше в історії людства голодуючим не тільки не подали руку допомоги, а навпаки - створили міф про «загальний добробут», безжально переслідуючи тих, хто намагався сказати правду про голод. І так було аж до недавнього часу. Сьогодні трагедію голодомору вивчають соціологи і політики, правники та історики як в Україні, так і далеко за її межами. Серед причин небаченого голоду називають неврожай, що викликаний посухою, непомірний зерновий податок, розкуркулення та інші. Якщо ж говорити про Красилівщину, то користуючись дослідженнями О.Байдича в книзі «Крізь плин віків» читаємо: «В нашому районі урожай 1932 року, як свідчать очевидці, в більшості населених пунктів був непоганий, лише дещо нижчий, ніж у попередні роки. Але план заготівлі зерна того року раптово збільшили на 44%. Це означало, що село має залишитися без хліба. Пізніше цей план ще не раз міняли в бік збільшення, особливо для одноосібників. З колгоспних та селянських комор вимітали зерно дочиста, не залишаючи навіть на посів. Тієї мізерної кількості хліба, яка залишалася у селян, до нового врожаю не могло вистачити. Наступав голод. Спроби приховати якусь дещицю зерна жорстоко каралися. В серпні 1932 року було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за «розкрадання соціалістичної власності». За пом’якшуючих обставин такі «антидержавні злочинці» каралися десятьма роками таборів. Цей закон народ прозвав «закон про п’ять колосків». Згідно іншого закону, партійні активісти одержали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах. Для того, щоб не дати селянам кидати колгоспи в пошуках їжі, було впроваджено систему внутрішніх паспортів. В листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель. Дію цих законів відчули на собі чимало жителів Красилівського району. До багатьох громадян району було застосовано закон « про п’ять колосків», в результаті вони опинились в таборах. Судили навіть дітей, яким виповнилося дванадцять років та пристарілих селян.»Трагедію 1932-1933 рр. започаткував вкрай напружений хлібозаготівельний план, що відчутно вдарив по селу. Про те, що голод не можна пояснювати як наслідок стихійного лиха, можна зробити висновок і по урожаю 1932 року. Він був достатнім. Сталін визнавав, що «в 1932 році хліба у нас було в країні більше, ніж у 1931 році». але весь урожай у селян відібрала влада. Ю. Гжимайло в своїй праці «Тривожать душу спогади» на основі архівних даних та розмов з живими свідками змальовує реальну картину голодомору 1933 року, депортації та сталінських репресій у нашому краї. Цитую: «Аналіз архівних матеріалів свідчить, що в Красилівському районі немає сіл, не позначених чорною плямою сталінського свавілля. Жертвами репресій стали кращі наші земляки: робітники і селяни, працівники освіти і культури. Підтвердженням цього є свідчення жительки села Новодубище Красилівського району Лук’янчук Станіслави Йосипівни, 1924 року народження: - Сім’я була велика: восьмеро дітей. Службовці приходили і забирали їжу, худобу, зерно, усе те, що люди нажили. Не зважали навіть на кількість дітей у сім'ї. Спочатку мама підсмажувала гарбузки і так годувала дітей. А потім навесні я зі своїми старшими братами ходили по городі, збирали гнилу картоплю і варили. Збирали кісточки з черешень, вишень, слив. Мили, сушили і розбивали – їли серединку. Пізніше ходили в ліс, збирали глід і, назбиравши, були і тим раді, що є хоч чимось підкріпитися. Рвали листя з дерев, копали коріння з рослин і варили. Хто мав в господарстві собаку чи кота, той вважався не бідним, вбивали всіх тварин і варили м'ясо.Голодомор в Україні – це велике зло в історії українського народу. Воно спричинило до нищення не тільки фізичного життя українців, але й нищення релігії. Голодомор вичавлював із людських душ чесноти як постійну природну схильність і силу волі людини робити добре, а особливо чесноту милосердя щодо тіла ближніх, яка навчає: «голодного нагодувати». Заєць Текля Кіндратівна, що проживає в селі Кульчини Красилівського району, 1922 року народження розповідає:- Ввечері прийшли урядовці і вмовляли вступати в колгосп, інакше – у них заберуть усе. Вони проколювали списами усе, де можна було щось сховати. Оглянувши господарство, було призначеного здавати до пунктів прийому щомісячно по 200 літрів молока, 10 кілограм сала, 50 штук яєць. А також зерно. На віки врізалась в пам'ять розмова, яку я випадково почула: «Ти, Іване, мене заріж і сховай, а вечором будеш варити дітям, щоб їли».Понад півстоліття тема голоду 1933 року перебувала поза увагою. Настав час звернутися до цієї раніше забороненої теми. Правда про голод якою б вона страхітливою не була, потрібна не лише тим, хто пережив його, а й молодому поколінню. Історія знає багато засобів терору, однак той, що його застосувала московсько-більшовицька система, перевищив усі досі відомі. Метою голодоморів, організованих Москвою, було винищення українського селянства, яке не прийняло примусової колективізації і чинило їй опір та української інтелігенції, яка відроджувала національну самобутність. Живий свідок тих часів Малинецький Микола Іванович з села Мончинці Красилівського району, 1924 року народження: - Пам’ятаю восени 1932 року ходили по селі такі собі виконавці і прощупували залізними палками всі ями, де лежить зерно, яке люди позаривали в землю. Їздили з підводами і забирали все. Наша сім'я спасалась тим, що в нас була корова. Потім виконавці називали куркулями тих, хто не хотів іти в колгосп і віддавати землю. Одного разу, ідучи з школи, я побачив, як розбили вщент хату нашого сусіда Сабаша (по вуличному). Багатьох виганяли з хати – люди викопували землянки і йшли в них жити. Пам’ятаю дідових коней і землі, які віддали та діда з бабою, які плакали. Згадую як розбирали церкву та скидали хреста.Опираючись на дослідження О. Байдича можна сказати, що про цю страхітливу сторінку історії часів тоталітаризму стосовно нашого району збереглось дуже мало документів. У вирі наступної війни загинули всі документи місцевих органів влади, майже нічого не вдалося врятувати й з матеріалів районних виконавчих органів влади. Немає також архівних даних першої половини 30-х років по лінії ЗАГСу. Збереглось всього кілька документальних свідчень про тяжке становище в селах нашого району. В одному з них говориться про «провокаційну роботу ворожих елементів» навколо випадків голодування окремих колгоспників та одноосібників. Інший документ вказував, що держава надала на початку 1933 року допомогу насінням не тільки колгоспникам, а й одноосібникам району в розмірі 600 центнерів. Надання допомоги одноосібникам, яких держава витіснила із життя, уже само по собі свідчило про катастрофічне становище на селі. Зрозуміло, що така мізерна допомога не могла забезпечити всіх, хто її потребував.Голодомор 1932 – 1933 років – не така вже й далека історія, що про неї судити лише за документами. Ще ходять по багатостраждальній землі України живі свідки червоного геноциду проти нашого народу. Свідчення Ткачук Марії Степанівни с. Манівці Красилівського району, 1928 року народження: - Відбирали їжу худобу, різні запаси. Ті, кому вдалося заховати якусь живність, вбивали її в сінях або в хаті, щоб ніхто не почув – бо давали штраф, відсилали на каторгу. Доставали з ями гнилу картоплю, їли її. Їли лободу, буряки, кропиву, все що придатне до споживання. Тим, хто працював у колгоспі, видавали пай: один літр супу, не враховуючи склад сім'ї. Місцева влада забирала у колгосп худобу, рала, плуги, лопати. Люди, йдучи по дорозі, падали, пухли від голоду. Їх вивозили на кладовище і кидали у ями, у якій були навіть ті, хто був ще живий, але не подавав ознак життя. Їздили по селі, гукали, а хто не відзивався – заходили в хату і вивозили мертвих.Голодомор був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів. В результаті такої політики вилучали не тільки хліб, але й продовольчі запаси, крім того в багатьох випадках розпродувалось майно, будівлі, а їх господарі, в кращому випадку, залишались на вулиці, в гіршому – підлягали арешту.Про це добре пам’ятає Процюк Марія Феофанівна з села Пилипи Красилівського району, 1922 року народження:- Налякані і виснажені голодом люди змушені були записуватися до колгоспів. У свої роки я добре пам’ятаю, як вивозили із сіл розкуркулених людей. Родину «куркуля» просто виганяли з хати, не дозволяли брати майже нічого. Мені часто згадується про так звані «аукціони», на яких продавались речі розкуркулених. У кого був великий млинок – забирали. Накладали великий штраф, забирали в «штаб» тих, хто не виконував плану здачі хліба. Вели людей колоною під лозунгом: «я враг народа, хлеб закопал, а не сдал государству». Шукаючи хліб, заглядали всюди. Активісти робили масові рейди. Бувало, що палили хліб одноосібників. Грабували навіть вузлики у кошику під немовлям. Прохання, плач, прокльони людей роздавались з усіх сторін. Наслідки були страшні: спочатку пухли ноги, обличчя. Людьми опановувала байдужість – не переймалися одне одним. Труповий сморід збивав з ніг, коли віяв вітер з сусіднього села. Мертвих було стільки, що не було кому ховати. Привозили на цвинтар не тільки мертвих, а й безнадійних людей і залишали там помирати. Використовуючи дослідження О. Байдича, можна зробити висновок, що суцільного голоду в районі не було. Голодувала більшість населення, але основна маса жителів Красилівщини зуміла пережити ті тяжкі часи. Вмирали в основному найслабкіші. Але з повною достовірністю встановити їх число, за відсутності документів, неможливо. З свідчень сучасників не завжди можна зрозуміти, від чого померли ті чи інші люди. В ряді випадків, краєзнавці, створюючи історію свого села, включають до числа померлих від голоду всіх, хто покинув цей світ того року. Аналіз зібраних з різних джерел відомостей дає нам можливість висловити припущення, що в межах Красилівщини під час голодомору померло не менше 1600 – 2000 осіб. Людська особистість знецінювалась. Розмивались соціальні регулятори і норми життя. Скільки болю, мук, жаху, брехні зазнав наш народ. Духовно-моральний стан українського суспільства свідчить про те, що голодомор був засобом винищення у покоренні всього українського селянства, насадження йому бездуховності та німої рабської покори. Сьогодні ми твердо можемо заявити: так, то була заздалегідь продумана Сталіним політика геноциду проти українського народу. Свідченням цього є велика кількість розсекречених архівних документів, розповіді живих свідків цих подій. В умовах розбудови Української держави стала важливою і актуальною проблема співвідношення минулого, сучасного і майбутнього. Майже через півстоліття після цієї жахливої трагедії в Україні відповідно до Указу Президента від 26 листопада 1998 року було встановлено День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій (четверта субота листопада). Закон України «Про голодомор 1932 – 1933 років в Україні» був прийнятий Верховною Радою 28 листопада 2006 року. Він передбачає вшанування пам’яті мільйонів співвітчизників – жертв Голодомору 1932 – 1933 років. Провідну ідею цього нормативно-правового документу складає те, що Голодомор 1932 – 1933 років є геноцидом українського народу, а його публічне заперечення – наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу та є протиправним.Прийняття Закону України «Про голодомор 1932 – 1933 років в Україні» сприяло відновленню історичної правди, оприлюдненню жахливих наслідків трагедії нашої країни, що стало можливим лише в умовах утвердження державної незалежності України.1 листопада 2007 року 34-та сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, до складу якої входять 193 країни, одноголосно прийняла Резолюцію про «Вшанування пам’яті жертв голодомору в Україні».28 березня 2007 року Президент України видав Указ «Про заходи в зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 – 1933 років в Україні». Відповідно до цього Указу 24 листопада на всій території України і зокрема на Красилівщині були проведені меморіальні заходи із вшанування жертв Голодомору: покладались квіти до пам’ятників та поминальні панахиди. В цей день по всій території Красилівського району було приспущено Державний Прапор України, в храмах усіх релігійних конфесій відбулися ранкові панахиди за жертвами голодомору. О 16 годині пройшла Загальнонаціональна хвилина мовчання, після чого розпочалась Всеукраїнська акція «Засвіти свічку». http://krasyliv.in.ua/info/golodomor/2126-selo-kotjurzhinc-v-perod-golodomoru.html Крикун Микола – учень 6-го класу Крикун Володимир – учень 9-го класу Лелюк Катерина – учениця 8-го класу Форись О.В. – вчитель історії Котюржинецька ЗОШ І-ІІ ст. Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забути тяжких її сторінок. Жахно навіть через півстоліття ступати болючими стежками страшних трагедій, які сталися на благословенній землі квітучого українського краю. Страшні тридцяті роки ХХ століття! Людям довелося пройти через злидні, голод, репресії, постійний страх. В жнива 1932 року держава позабирала хліб, вирощений не тільки на ланах колгоспів, а й на землях одноосібників та присадибних ділянках колгоспників. Під цинічними лозунгами „вилучення хлібних залишків” екзекуційні бригади трусили садибу за садибою, чинили в кожному дворі безсудну розправу. В країні почався голод. Не минув він і наше село Котюржинці. В грудні 1932 року від глоду почали пухнути люди, а згодом вмирати. Особливо лютував голод весною 1933 року. 47 жителів села померли. Ще й досі у селян кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю. Голодомор та репресії на Красилівщині Fed Sun, 28 Sep 2008 16:59:21 +0300 Крикун Микола – учень 6-го класуКрикун Володимир – учень 9-го класуЛелюк Катерина – учениця 8-го класуФорись О.В. – вчитель історіїКотюржинецька ЗОШ І-ІІ ст.Багатостраждальна історія нашого народу.Ми не повинні забути тяжких її сторінок.Жахно навіть через півстоліття ступати болючими стежками страшних трагедій, які сталися на благословенній землі квітучого українського краю. Страшні тридцяті роки ХХ століття! Людям довелося пройти через злидні, голод, репресії, постійний страх.В жнива 1932 року держава позабирала хліб, вирощений не тільки на ланах колгоспів, а й на землях одноосібників та присадибних ділянках колгоспників. Під цинічними лозунгами „вилучення хлібних залишків” екзекуційні бригади трусили садибу за садибою, чинили в кожному дворі безсудну розправу. В країні почався голод. Не минув він і наше село Котюржинці.В грудні 1932 року від глоду почали пухнути люди, а згодом вмирати. Особливо лютував голод весною 1933 року. 47 жителів села померли. Ще й досі у селян кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.Сьогодні згадують:Із спогадів Крикуна Юхима Васильовича, колишнього жителя села, письменника, художника, заслуженого архітектора Криму:«У голодні роки при колгоспі був створений патронат для дітей-сиріт у хаті старого Савки Бетя і назначена обслуга – кухар, прибиральниця, вихователька. Діти тут їли хліб.Голодували і вмирали частіше не колгоспники, а одноосібники, яких у селі називали „індусами”. З колгоспних активістів дуже голодувала сім’я Ясюника Новіцького. Цій бідній сім’ї дали добре, багате обійстя на хуторі Андрухи Крикуна, в минулому доброго злодія, засудженого ще за царату. Коли розпочався голод, то відірвані від села хуторяни Новіцькі поїли усі домашні їстівні запаси, а потім стали їсти птахів, траву, павлики-равлики. Першим помер чотирьохрічний Людьо, Людвіг. В селі ходила чутка, що вдень хлопчика похоронили, а ввечері мама Антося відкопала і потроху згодувала Людя останнім діткам : Стасі, Гелі, Філику.У селі частіше вмирали діти і чоловіки, рідше – жінки.”Із спогадів вчительки-пенсіонерки місцевої школи Трачук Мілентини Пилипівни. Розповідь ми назвали „Найцінніший скарб”.«Кружляв чорний ворон над полями, дорогами, хижо висліджував жертву. А людські життя згасали, мов свічка. Вмирали люди...Восьмирічна Мілентина на все життя запам’ятала ті голодні роки. Вона з меншою п’ятирічною сестрою Ганною і 13-річним братом протягували ручки і просили у мами й тата хліба :”Хлібця! Хлібчика дайте! Мамо, матусю! Крихітку хлібчика”.Батько Пилип Демидович сидів, опустивши руки, і не міг дивитись на опухлих від голоду дітей та жінку. Ще не так давно він був учасником Першої світової війни, нагороджений трьома георгіївськими срібними хрестами, одним – золотим. Золотий хрест і іменну шаблю з золотою ручкою вручав йому сам генерал Брусилов за збитий німецький аероплан. Ще зовсім недавно працював в колгоспі із своєю дружиною Ганною, сіяли, збирали урожай, раділи діткам.Дорожній пил збивали підводи з енкеведистами по вулицях села, несли біду і сльози до селянських осель. Непрохані гості прийшли і в їхню домівку і, ніби ті щурі, нишпорили по закутках обійстя. Батько від природи був сильним чоловіком. Одного і другого „гостя” викинув через пліт на вулицю. А згодом приїхали на двох підводах. Батька стали бити, він втратив свідомість. А тоді з подвір’я виносили все: реманент, зерно, картоплю. Навіть з горщиків повисипали квасолю. Не знайшли 2 мішки пшениці, захованих в подвійному дні великого стола, та 2 мішки, закопаних в стодолі. Але цього вистачило не надовго.І тоді батько, щоб хоч як-небудь підтримати опухлих від голоду дітей, здійняв дві вінчальні ікони, оздоблені золотом, сріблом, царські нагороди, відбив золоту ручку від шаблі і повіз у Купіль. Назад повернувся із мукою, крупами, старим салом.А якось чомусь батько послав дівчинку до сусіда. В хаті якраз обідали і на столі лежав надрізаний буханець хліба. Мілентинині очі прикипіли до хліба, погляду не можна було відвести. Господар хати мовчки відрізав скибку. Дівчинка несла хліб додому як найцінніший скарб. Несла, а він так пахнув... Не з’їла сама ні крихти, принесла в дім. Усім розділили порівну.Цей окраєць хліба, його запах Мілентина Пилипівна пам’ятає до сих пір. І тому в своїй родині, а згодом у школі вчила шанувати і берегти хліб».На сільському кладовищі встановлено пам’ятник односельцям, померлим у голодні 1932-1933 роки. І сюди у листопаді місяці у День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій приходять нащадки за покликом землі-матері, яка сховала чи то батька, чи то сестру, чи ще когось з рідних. Рідних, які залишили життя земне у пекельних муках.Пережили наші односельці і репресії в період 30 – 40-х і початку 50-х років. Нам відомі 12 імен репресованих односельчан у ці роки. Ніхто із них не повернувся додому. Долі їх були невідомі до січня 1989 року. Так прийшов лист з Управління КДБ Української РСР по Хмельницькій області до Пасічник Анелі Мартинівни про її батька. Важко навіть крізь роки згадувати страшне минуле, пережите у дитинстві.Батьки, Вінскевич Мартин Миколайович 1889 року народження та Філіпіна Йосипівна 1892 року народження, були заможні. Жили дружно, в любові, працювали, ростили дітей. Не хотілося йти в колгосп, не хотілося віддавати нажите: землю. коні, молотарку, пасіку, корову. Не хотілося, але все забрали, розкуркулили. Ще й чомусь голова сільської ради стріляв.Від такого потрясіння мама зійшла з розуму. Не допомогло лікування в Вінницькій психіатричній лікарні, куди правдами - неправдами влаштував її батько. Повернулась мама через півроку. Лікування нічого не допомогло. До кінця свого життя вона вела розмову із собою і все згадувала про корівку. землю і все інше.Раду в усьому давав батько Мартин Миколайович: одягнути, нагодувати шістьох діток в ті страшні роки було непросто. Працював в колгоспі пастухом коней. Працював добросовісно, заробляв трудодні. Але сталось лихо: кілька коней чомусь захворіли і місцевий ветлікар Шибінський дав заключення про те, що коні потруєні. А сусіди Хоростовський Петро і Поліщук Василь підтвердили. Пізно увечері у вікно постукали: - Хто там? – запитали із хати.- Открывай! Свои!... У хату зайшли двоє незнайомих в військовій формі.- Збирайтесь! – наказали.Ми все зрозуміли. Такі випадки у селі вже мали місце. Діти здійняли у хаті плач. Кричала несамовито мама. Батько намагався вести себе спокійно, одягався і разом щось наказував старшій сестрі Марії, усіх обцілував і вийшов за двері.Кроки стихли, і настала німа тиша...Більше ми не бачили свого татуся. Важко нам жилося без нього. Голодні, в холодній хатині. одягнуті в лахміття. беззахисні і нікому не потрібні. Часто плакали. Маму і нас менших стала доглядати старша 16 –річна сестра Марія. А згодом голова сільської ради нас влаштував в патронат для сільських сиріт. (У цьому жроці заарештували і голову сільської ради Пилипенка, який теж не повернувся). Мама померла в 1954 році. Після закінчення школи вчитися нікуди не брали, бо я є дочка „ворога народу”.Тільки в 1989 році Анеля Мартинівна із листа Управління КДБ взнала, що батько – „Винскевич Мартин Николаевич, 1989 года рождения арестован 7 февраля 1938года, бывшим Красиловским РО НКВД и необоснованно обвинен по ст. 54-4,7 и 11 УК УССР в том, что якобы «является членом польской контрреволюционной повстанческой организации». По этому сфабрикованому обвинению 29 сентября 1938 года тройка УНКВД по Каменец – Подольской области приговорила его к расстрелу, который исполнен 4 октября 1938 года. Захоронен в братской могиле на старом каменец – подольском кладбище (район завода «Электроприбор»), где в 1989 году установлен обелиск памяти жертвам репрессий.Учитывая, что никакой вины Вашего отца нет и не было, в 1989 году его реабилитировали посмертно, о чем высылаем копию справки.К сожалению, это всё, что нам известно о трагической судьбе Вашего отца, ставшего жертвой сталинского террора».Ці документи Анеля Мартинівна береже як реліквію, як пам’ять про свого батька. Копії цих документів передали нам, юним краєзнавцям. Зараз Анеля Мартинівна – пенсіонерка. Доглядає могилу своєї неньки, яка похоронена на старому кладовищі. Їздить на могилу батька у Кам’янець – Подільський. Тату! Татусю! Чому? Чому так сталося? Болить душа за тебе, безневинного, матусю нашу, моїх сестер і братів, за нас усіх разом. А хіба тільки ми? Хіба тільки наша родина відбула пекло на цій землі? Нас мільйони.”Ми прийшли сьогодні на конференцію як до храму. Нехай це приміщення стане храмом духовності, храмом пам’яті. http://krasyliv.in.ua/info/golodomor/2127-mo-selo-pd-chas-represjj.html Поляновська Ольга – учениця 11-го класу Гуменюк Н.В. – вчитель історії Печеська ЗОШ І-ІІІ ст. Нашій незалежній державі виповнилось вже 16 років, але ми, як і раніше, в неоплатному боргу перед людьми, які стали жертвою сталінських репресій. Майже чверть століття, впродовж яких Україна перебувала в епіцентрі політичних репресій тоталітарного режиму, виявилися найбільш жахливими роками у більш ніж тисячолітній історії українського народу. Ця біда не обійшла стороною і наші села: Печеськи, Грицики. Наші односельчани були заарештовані та приречені на смертну кару. Багато сімей втратили своїх годувальників, яким не вдалось повернутись додому. Без батька лишилася сім’я Духнєвичів із с. Грицики. Згадує донька репресованого Мар’яна Яковича, Ванда Мар’янівна: «Мій батько був працьовитою людиною. Працював агрономом у нашому колгоспі. У 1937 році був заарештований і засуджений до 8 років позбавлення волі. Коли минули ці роки, ми всі з надією чекали повернення батька. На жаль, повернутися додому йому на судилося. Стривожена мати писала листи і запити до Хмельницької прокуратури, де надіялась отримати інформацію про долю свого чоловіка. У відповідь мама отримала свідоцтво про смерть, в якому було вказано, що батько помер 20 серпня 1943 року від пелагри серця, а місце поховання їм невідомо. Тому усе, що лишилося від батька, – це лише спогади…» Ці жахливі часи не обминули і домівку Зеленюка Степана Прокоповича, який проживав у селі Печеськи. Степан Прокопович працював в Антонінській пекарні, був заможним селянином, який не хотів віддавати своє нажите майно колгоспу. За те його було вислано разом з дружиною Зеленюк Меланею у Сибір, а в селі залишилося двоє дітей, яких односельчани забрали собі на виховання, щоб діти не померли з голоду. Через деякий час сім’я Зеленюків повернулася з маленькою дитиною на руках в село, де народили ще двійко дітей. Але невдовзі Степана Прокоповича заарештували, а у сім’ї відібрали усе майно. Молода мати з чотирма дітьми не знала, куди податися. Вони жили у пустих хатах, деякі люди пускали переночувати на горища. Через такі злидні помирає двоє дітей. І лише тоді влада виділила їм пусту, занедбану хату, а їхньої їм не повернули тому, що там була школа. Голодомор та репресії на Красилівщині Fed Sun, 28 Sep 2008 17:15:16 +0300 Поляновська Ольга – учениця 11-го класуГуменюк Н.В. – вчитель історіїПечеська ЗОШ І-ІІІ ст.Нашій незалежній державі виповнилось вже 16 років, але ми, як і раніше, в неоплатному боргу перед людьми, які стали жертвою сталінських репресій. Майже чверть століття, впродовж яких Україна перебувала в епіцентрі політичних репресій тоталітарного режиму, виявилися найбільш жахливими роками у більш ніж тисячолітній історії українського народу.Ця біда не обійшла стороною і наші села: Печеськи, Грицики. Наші односельчани були заарештовані та приречені на смертну кару. Багато сімей втратили своїх годувальників, яким не вдалось повернутись додому.Без батька лишилася сім’я Духнєвичів із с. Грицики. Згадує донька репресованого Мар’яна Яковича, Ванда Мар’янівна: «Мій батько був працьовитою людиною. Працював агрономом у нашому колгоспі. У 1937 році був заарештований і засуджений до 8 років позбавлення волі. Коли минули ці роки, ми всі з надією чекали повернення батька. На жаль, повернутися додому йому на судилося. Стривожена мати писала листи і запити до Хмельницької прокуратури, де надіялась отримати інформацію про долю свого чоловіка. У відповідь мама отримала свідоцтво про смерть, в якому було вказано, що батько помер 20 серпня 1943 року від пелагри серця, а місце поховання їм невідомо. Тому усе, що лишилося від батька, – це лише спогади…»Ці жахливі часи не обминули і домівку Зеленюка Степана Прокоповича, який проживав у селі Печеськи. Степан Прокопович працював в Антонінській пекарні, був заможним селянином, який не хотів віддавати своє нажите майно колгоспу. За те його було вислано разом з дружиною Зеленюк Меланею у Сибір, а в селі залишилося двоє дітей, яких односельчани забрали собі на виховання, щоб діти не померли з голоду. Через деякий час сім’я Зеленюків повернулася з маленькою дитиною на руках в село, де народили ще двійко дітей. Але невдовзі Степана Прокоповича заарештували, а у сім’ї відібрали усе майно. Молода мати з чотирма дітьми не знала, куди податися. Вони жили у пустих хатах, деякі люди пускали переночувати на горища. Через такі злидні помирає двоє дітей. І лише тоді влада виділила їм пусту, занедбану хату, а їхньої їм не повернули тому, що там була школа. Лише 1992 році донька Вишнівська Марія Степанівна пише листи у Славутський міський відділ управління КДБ УРСР, у відповідь на її листи було вислано свідоцтво про смерть її батька, довідку про реабілітацію та було повернено грошову виплату за конфісковане майно. Така доля спіткала і мою родину, а саме мого прадідуся Васюру Івана Трохимовича, який проживав у селі Печеськи. Доброзичливо відкрита душа була у мого дідуся, який працював у колгоспі с. Печеськи. Мав дбайливу дружину та п’ятьох дітей, але, на жаль, троє померло у ранньому віці. «21 березня 1938-го року – ясний весняний ранок, - згадує донька Васюри Івана Трохимовича Цюрупа Марія Іванівна, - усе як завжди. Батько поснідав та пішов на роботу, не пройшло навіть 2 годині, як до нас прийшли незнайомі люди з головою колгоспу і почали усе ретельно обшукувати, аргументуючи тим, що це потрібно для слідства в справі, по якій був арештований батько. Обшукавши усе, вони нічого не знайшли і, від’їжджаючи, тільки сказали матері, що свого чоловіка вона зможе побачити наступного дня на площі у районному центрі міста Красилова.Мати усю ніч не спала, ховаючи свої сльози, щоб ми з старшим братом Степаном нічого не побачили. Настав ранок, мати швидко дала худобі їсти та помчалася у Красилів. Повернувшись додому, вона довго мовчала та плакала, пригортаючи нас малих до себе, і говорила, що нас нікому не віддасть.Йшли роки. Я і Степан ставали дорослими і почали частіше розпитуватися про нашого батька. Тільки тоді нам мати розказала про той жахливий день, коли приїхала до Красилова. Вона говорила, що коли прибула на площу, побачила велику колону заарештованих, серед яких і був наш батько. Мати швидко відшукала його очима, але говорити з заарештованими не дозволяли, і на знак того, що він її помітив, кивнув головою та моргнув оком. І з тих пір ні ми, ні мати ніколи не бачили і не чули про нього. Тільки у 1989 році старший брат Васюра Степан Іванович написав листа в обласний центр, в якому хотів дізнатися про батька. А йому у відповідь прийшла тільки довідка про реабілітацію, за якою його було реабілітовано 16 січня 1989 року. Але нам від цього не було ніякого полегшення, адже батька уже не повернути»Покоління ХХІ століття має завжди пам’ятати про репресії радянської епохи і докласти всіх зусиль, щоб у майбутньому житті нашого українського народу це ніколи не повторилося.Хочу згадати слова видатного українського письменника М. Рильського:Народе, що дав геніїв великих,Народе, що несеш із світових глибинВисокий чесний дух серед обмовин диких,Низький тобі уклін.Нас хліб живив один, одні поїли води,Ділили, як брати, ми радість і печаль.І нам за землю цю, за цвіт її свободиЖиття віддать не жаль.Нас не зламать повік, бо ми не поодинці,А попліч ідемо крізь темряву негод…Не умирать, а жить, українці!Нехай живе народ!Мир і злагода – це головне, що нам потрібно сьогодні. Пам’ятаючи про трагедію репресій, ми з надією дивимося в майбутнє і віримо в нашу державу.