Війна за спадщину

Там дві родини не можуть поділити хатину покійної жінки: племінниця померлої стверджує, що заповіт, за яким садиба перейшла у спадок сусідам, підроблений. Однак, як виявилося, доводити своє право на спадщину в суді – досить малоприємна справа.

Заповіту немає... Заповіт є!
Вже більш як півтора року мешканка Юринець Ольга Купчинська судиться із сусідами покійної тітки Мілентини Рогатинської за будинок, у якому та проживала. “Тітка Міла була двоюрідною сестрою моєї матері, – розповідає Ольга. – Родичів у тітки, окрім моєї мами, не було, бо єдиний син передчасно помер. Тітчина смерть теж нас застала зненацька: у неї стався раптовий крововилив. Про трагедію мені повідомила тітчина сусідка Любов Дзюрман. Зателефонувала зраненьку, каже: “Твоя родичка померла, тож хоронитимеш, бо рідніших за тебе у неї немає”.

Поховали стареньку. Провели поминки, дев’ятину справили. “В домі порядок навела, документи переглянула, – пригадує Ольга Олександрівна. - Сусіди й тітчині подруги мені казали, що заповіту тітка не складала, бо ж смерть була раптова, тож радили зайнятися майновими справами. Та я тільки відмахувалася: встигнеться, зараз не до того. Аж через кілька тижнів, коли я знов навідалася на тітчине обійстя, наче грім серед ясного неба, на мене накинулася сусідка Люба, мовляв, забирайся з подвір’я, бо воно тепер моє! І показала мені копію заповіту, за яким внук сусідки Люби є власником будинку та усього майна моєї покійної тітки”.

Як зізнається пані Ольга, в цьому вона одразу запідозрила якусь аферу: “За життя тітка Міла із сусідкою Любою були ворогами. Сварка хоч і давня, але вони одна одну терпіти не могли. Люба навіть на похорон не прийшла, хоч і живе через паркан. А тут раптом такий подарунок – спадщина. Та не лише це мене насторожило. Заповіт чомусь був засвідчений у Сатанівській селищній раді, хоч в Юринцях є своя сільрада”.

Усі ці деталі навели Ольгу на думку, що заповіт на тітчину спадщину підроблений: “Я впевнена, що заповіт склали після того, як я здала до сільради тітчиного паспорта. І підпис на заповіті – підроблений! У мене є докази”.

З тим переконанням Ольга і подалася до суду. Зібрала купу документів, привела свідків... “Ось подивіться, - демонструє папірець. – Ці підписи тітка робила, коли отримувала пенсію, а цей, що в заповіті, – зовсім несхожий!”

На бік племінниці стала й колишній сільський соцпрацівник Надія Козачок. Колишній, бо як вона стверджує, за свідчення в суді на користь Ольги її “поперли” з роботи. “Я у селі тоді працювала соціальним працівником, і до покійної навідувалася часто. Міла Іванівна завжди любила щиру розмову, ділилася наболілим, - розповідає пані Надія. – Вона з сусідкою Любою була в дуже неприязних стосунках. Якось я зустріла Любу на вулиці й заговорила з нею, то бабуся Міла це побачила і два тижні на мене гнівалася, мовляв, навіщо ти з моїм ворогом розмовляєш? Я кажу: «Не переймайтеся так, ви ще помиритеся і, може, й хату похреснику перепишете». (Сергія, Любиного внука, колись хрестив покійний син Міли Іванівни). А вона каже: «Я його на день народження привітала, гроші йому передала, а хати своєї тій родині не дам!» Такими були її останні слова 31 березня, а 1 квітня Міла Іванівна померла. До того ж, я не розумію, як в селищній раді могли оформити цей заповіт, датований січнем, якщо паспорт бабусі Міли більше, ніж півроку був у мене на зберіганні – з осені аж до весни. Я їй допомагала оформляти субсидію, потім – документи в ощадбанк на повернення вкладу, от вона й каже, нехай паспорт буде в тебе. Віддала я документ Ользі вже після смерті тітки. А тому впевнена, що Міла Іванівна ніякого заповіту не складала, бо без паспорта його б не засвідчили».

В Сатанівській селищній раді від подібних звинувачень відхрещуються, мовляв, прийшла жінка, склала заповіт за власним бажанням, звинувачення в підробці – безпідставні.

Суд завів справу в інше русло?
Здавалося б, крапку в цій заплутаній справі мав би поставити суд. Саме там досі шукає правди Ольга Купчинська. Та як виявилося, для суду свідчень десятка свідків та тих документів, які зібрала позивачка, недостатньо, щоб, принаймні, прийняти рішення про судово-графічну експертизу підпису на заповіті. Тоді криміналісти з легкістю могли б визначити, що є підозрілий заповіт – “оригінал” чи “фальшивка”. Вирок кількох судових рішень завів справу в дещо інше русло і графічним дослідженням тут і не пахне. Ользі спочатку потрібно довести родинні зв’язки між нею і покійною жінкою. Інакше вона не має права позиватися за спадщину в суді та вимагати проведення графічної експертизи підпису, поставленого в заповіті. Здавалося б, хіба ж це так важко (принаймні, нам більше десятка людей підтвердили їхні близькі родинні зв’язки)? Однак свідчень родичів та старожилів села суд до уваги так і не прийняв. Потрібен офіційний папірець на кшталт виписки з книги реєстрації народження, котрі колись вели у сільських радах. На жаль, книга з Юринець в архівах не збереглася.

Втім, пані Ольга не здається і подає чергову апеляцію, щоб доводити родинні зв’язки з тіткою. Нині ж на подвір’я Мілентини Рогатинської родичам – зась. Ба, навіть повз вулицею пройти не можна. Тільки-но Ольга ступила крок до хвіртки, аби показати кореспонденту “Є Поділля” тітчину хатину, на неї з криками налетіла сусідка. Після числених погроз викликати міліцію (навіщо, ми так і не зрозуміли) вона таки зізналася, що з бабою Мілою вони справді давно ворогували: “Але ж то вона внукові хату переписала, а не мені. Вона йому на день народження такий подарунок зробила”.

Та Ольга Олександрівна сподівається, що таки докопається до правди. “Якою б вона не була, але хай буде правдою, – каже жінка. – І її має визначити судово-графічна експертиза. Якщо заповіт “правильний”, я зізнаюся, що помилялася. Якщо ж ні – хочу, щоб винних покарали”. А поки ота правда для багатьох ховається, як кажуть, за сімома печатками.