Таємниця сільського коваля

Пов’язана з періодом фашистської окупації
Дев’яносто п'яту осінь відзначив цьогорічного вересня найстаріший житель Пашутинець Красилівського району Семен Голуб. Вже більше тридцяти років пройшло після того, як він вийшов на пенсію, а односельці та й мешканці довколишніх населених пунктів ще й досі пам'ятають золоті руки сільського коваля. Бо, либонь, не знайдеться такого обійстя, такої сім’ї, які б не зверталися до нього. Одному сапку зробить, іншому завіси до дверей або іншу, вкрай необхідну в домашньому господарстві річ викує. Причому, ці вироби ще й досі для багатьох надійно служать. І відрізняються високою якістю, зручністю та довговічністю. І робив усе безплатно.

Героями були не всі
Трудолюбивий був до безтями. Ось тільки небагатослівний, аж надто мовчазний, потаємний. Багатьом односельцям кортіло дізнатися про таємницю сільського коваля, та він ніколи і нікому нічого не розповідав. А пов’язана вона з періодом фашистської окупації. Для багатьох ще й досі залишається загадкою, як же так сталося, що двадцятисемирічний, дужий чоловік, який у 1936-1938 роках відслужив в армії, не пішов боронити рідну землю від коричневої чуми, а залишився на окупованій території.
- Зранку 22 червня 1941 року я разом з п’ятнадцятьма односельцями косив сіно на колгоспних берегах. Коли йшли на обід, радилися, чи забирати коси додому, чи залишати в полі. Хтось висловив припущення, а раптом дощ почнеться, то доведеться ще раз іти. Після обіду знову поверталися в поле. Назустріч вершник на коні їде зі страшною звісткою про те, що почалася війна, – пригадує Семен Голуб.
Наступного дня його разом із п’ятдесятьма односельцями направили в Старокостянтинівську військову частину, до якої були приписані. Коли прибули на місце, з’ясувалося, що підрозділ вже пішов на фронт. Нашвидкуруч обмундирували і відправили в дорогу. Догнали свій військовий підрозділ аж за селищем Антоніни Красилівського району.
Це тільки в книжках та фільмах на військову тематику показують героїзм і відданість радянських воїнів, які мужньо боролися за кожну п’ядь рідної землі. За словами мого співрозмовника, насправді було все далеко не так. У перші дні війни радянська армія була зовсім неорганізована. Необстріляних та беззбройних воїнів направляли на передову. І багато з них панічно тікали від фашистських окупантів.
- Зупинилися в одному селі на привал. Вже зблизька чути гуркіт канонади та черги німецьких кулеметів. Дивимося – їде командир дивізії на полуторці. Думали, що має організовувати бійців для оборони. А він, виявляється, тікав, залишивши своїх підлеглих на поталу ворогові, – продовжує мій співрозмовник.
Беззбройні солдати, так і не вступивши в бій, почали відступ. Зупинилися аж в Миколаєві Хмельницького району. Семен Голуб ще й досі не знає, як в подальшому складалася доля його військового підрозділу. Бо командир взводу артилеристів послав його до польової кухні, що розташувалася за кілометр в бік Котюржинецького лісу, щоб приніс воїнам щось поїсти. А там тільки поставили варити. Дали декілька хлібин і дещицю цукру, та й на тому вирушив назад. Не пройшов і декілька сот метрів, як налетіли німецькі літаки і польову кухню розбомбили.
- Йду шляхом і здалеку побачив, що там, де дислокувався наш взвод, вже стоять німецькі мотоцикли. Заходжу в першу-ліпшу хату на околиці Миколаєва, прошу, аби дали цивільний одяг, щоб переодягнутися. Лише встиг натягнути на себе штани, сорочку, закурив самокрутку, а на вулиці вже німці з автоматами ідуть, – каже Семен Голуб.
Через села, по бездоріжжю добрався до рідних Пашутинець, де вже господарювали фашисти.

«Свій бригадир»
Фронт з кожним днем відкочувався все далі на схід. Колгоспу не розігнали. Тут, як і декілька місяців тому, вирувало трудове життя. Ось тільки зібраний урожай діставався не нашим людям, а фашистам. Спочатку Семен працював їздовим, а згодом його призначили бригадиром.
- Я налаштовував односельців, працювати на німців, як кажуть, про людське око, і щоб при кожній слушній нагоді крали для себе, тільки обачно, аби фашистські посіпаки не мітили. Під приводом того, що немає кому трудитися на полях, вдалося з моєї бригади не відправити на каторжні роботи в Німеччину жодної людини, – продовжує свою розповідь посивілий дідусь.
Після визволення нашого краю Семена Голуба призвали в діючу армію. З боями пройшов всю Україну, Європу, а потім в ранзі молодшого командира отримав направлення в Підмосков'я, де для відправки на фронт формувався тяжкий артилерійський полк.
Лиш встигли присрілити нові гармати, як надійшло повідомлення про капітуляцію фашистської Німеччини.
Після демобілізації повернувся в рідне село Пашутинці. Хоча й мав за плечима ще довоєнні курси трактористів, влаштувався працювати ковалем. І все було б добре, якби одного разу не вступив у конфлікт з тодішнім головою.
У Голуба на рахунку було неоплачених сімсот трудоднів. А вдома корову не було чим дозимувати. Недалеко від кузні в навісах зберігалася пшенична полова. Він запропонував голові колгоспу, щоб замість грошей заробіток йому виплатили половою. Той беззаперечно погодився: «Днями за рознарядкою будемо полову всім видавати, то й з вами розрахуємося».
Якось одного дня йде на роботу, а в навісах полови вже немає. Ще з ночі односельці понабирали її в лантухи, кажуть, голова так розпорядився.
- Розізлився я тоді дуже на голову і висварив з матюками, він потрапив під гарячу руку. А вже після обіду мене за такий вчинок перевели з кузні на формувальну дільницю цегельного заводу, а невдовзі забрали в НКВС, –згадує Семен Гнатович.
Більше року тривало слідство. Тоді й пригадали чоловікові роки німецької окупації. Знайшлися «доброзичливці», а, може, й під примусом свідчили про те, що він був шуцманом, насильно відправляв молодь в Німеччину, бив тих, хто не хотів працювати на фашистів. Одним словом, сфабрикували цілу кримінальну справу. Згідно з вироком суду, отримав двадцять п’ять років таборів.
Через вісім років потрапив під амністію. І лише тоді дізнався правду про те, чому його посадили. Виявляється, ображений голова колгоспу написав в НКВС прохання: «Заберіть Голуба, бо заважає мені керувати». А вирок суду звучав надто дивно – «За перебування на окупованій території».
На свою долю Семен Гнатович не нарікає. Одне лиш – шкодує за тими роками, які незаслужено провів у тюрмі. І водночас вважає своє ув’язнення лише легким переляком, від якого так легко тоді відбувся. А міг, як і багато його односельців, у ті далекі і страшні роки сталінських репресій, додому не повернутися.