Вхід на сайт

Привіт, шановний відвідувач нашого сайту!
Введіть ваші дані. Якщо потрібно, можна відновити пароль

Ввійти на сайт Реєстрація на сайті
Красилів the best » Про Красилів » Красилів соціальний » На виживання...



На виживання...

На виживання покинута і долею, і людьми родина красилівчанки Людмили В.
На виживання...
Сім’я, в якій двоє дітей-інвалідів, котрі мають першочергове право на житло, змушена тулитися в глиняній розвалюсі. І як тут не згадаєш слова Марії Арбатової, що «тільки в фашистській ідеології право на достойне життя має сильний і здоровий».


...Першу дитину вона втратила. Троє діб тривали перейми, і лише коли її дядько кинувся в ноги головному лікарю, з Хмельницького викликали бригаду лікарів. Кесарів розтин зробили запізно, і дитина народилася вже мертвою.

Вже вдома в Людмили відкрився шов, і по хаті її водили попід руки. Вісім місяців була на лікарняному, і чоловік поспішив подати на розлучення.

Вийшовши на роботу, зійшлася з сином колеги. Але щойно народилася дитина, він пішов у другу сім’ю, на двох чужих дітей. А згодом вкоротив собі віку.
...Ледь піднялася з колін після двох зрад, думала, більше вже нікого не захоче. І тут зустріла третього. Та такого, що вже на другий тиждень спільного життя почав зникати, а нерідко до Людмили приходили якісь незнайомі жінки, шукаючи його. Але вона так хотіла родини, що пішла на третій кесарів розтин. Лікар їй навіть сказала: «Ви не знаєте, яка ви бомба для нас». Вже на той час у неї був різаний-перерізаний живіт, а три важкі наркози (після першого невдалого розтину довелося робити ще одну операцію) позначилися на її здоров’ї.

Народився Олесик. А чоловік через два роки пішов, так і до сьогодні п’є, тиняється. «За 16 років жодного разу не відвідав дитини, – каже жінка. – Ми з ним навіть розписані не були, все казав, що паспорт загубив.

Єдине, що я отримала як мати-одиначка, це те, що Олесь міг безкоштовно відвідувати музичну школу. І все, більше жодної пільги, хоч я мати-одиначка, і в мене двоє дітей-інвалідів».

«Я пекло перенесла, а що пережила моя дитина!»
«Я себе справжньою матір’ю так і не відчула, завжди клопоти безпросвітні. Адже я завжди була одна. І якось так сталося, що ледь не стала ворогом для Василька, старшого сина. В три роки помітила, що у нього проблеми з туалетом – він не просився на горщик, тому його штани завжди були брудні. Спочатку списувала на те, що ще малий. Але те ж саме продовжувалося і в 4, і в 5 років. Вже в школу пора, і він все «ходить» у штани. І сварила, і била, дитина настільки боялася, що ховала все те по кутках. Якби ви знали, як мені те все було пережити!

...Спочатку вчився добре, але біля нього постійно був запах, тому почалися насмішки та приниження. Став утікати з дому, де він ховався, не знаю, бо родичів у нас немає, а діти його сторонилися.

Я пекло перенесла, а що пережив він, такий заляканий, закомплексований, зломлений психічно? Він не знав мене як маму, а я його – як дитину. Лише роками день при дні вишукувала, вимивала... Викликала лікаря, а він у книжці написав: «стілець у нормі». Лише у 6 років нам написали «енгопрес» (нетримання калу). Але енгопрес і діагноз, який нам поставили у Києві, – це зовсім різні речі. А коли ми пройшли обстеження в Києві, наша лікарка викликала мене і сказала: «Людуню, ми знайшли ту довідку, коли тебе відправляли на операцію, а ти відмовилася». І на додачу віддала мені подерту карточку. Якщо та розписка справді була, то чому мені її ніхто не показав, і чому ніхто не порадив звернути на дитину увагу?».

...А хворобу у Василька виявили випадково. До того йому ставили діагноз – «відставання фізичного розвитку». Справа в тому, що він був дуже маленький, і ледь доставав до плеча своїх ровесників. А згодом такі ж проблеми з’явилися і в молодшого, Олесика. Те ж саме почалося з туалетом, і він, як і старший, майже не ріс.

І коли йому виповнилося шість, Людмила з дітьми поїхала до Хмельницького. Звідти її направили в Київ, в ОХМАТДИТ. «Лише там я дізналася, що у моїх дітей рідкісне захворювання, на яке хворіє один із 125 тисяч чоловік, – каже жінка. – В Україні лише 400 таких хворих. У старшого – п’ята з шести ступенів складності, у молодшого – трохи легша. Захворювання проявляється в тому, що діти не відчувають, що хочуть в туалет. А коли всі ці відходи збираються, токсини йдуть в кров, і відбувається самоотруєння організму. Ось тому вони й не ростуть».

...За ці десять років вона з дітьми була в Києві разів 20. Як виживали, згадати страшно. Маленького Олесика несла на кукурудзяне поле, садила в кущах, а сама рвала кукурудзу. Потім, по кілька метрів, бо нести не могла, перетягувала – то дитину, то кукурудзу. О 4-й ранку вставала, варила її і несла на базар. Жити ж за щось треба було: сиділа з дітьми, а допомога на одиноку маму становила 5.20 гривні на кожного. І ще соціалка – якісь копійки, і за це вони мали жити.

«Василька прооперували, і він відразу почав рости, – продовжує Людмила. – Операція тривала більше п’яти годин. Лікарка одразу сказала: «Мама, готуйтеся», бо ми втратили багато часу, і все, що мали зробити за три рази, нам зробили за один. Але сказали, що хвороба може відновитися, а в цьому випадку прогноз дуже поганий, «бо різати вже немає з чого». Тепер, аби все було добре, нам треба щороку їздити на лікування. Але ми вже майже три – там не були, бо немає грошей.

Дві корови, які тримала на операцію, загинули, одна захворіла після теляти, і я її продала за 100 гривень. Телятко теж довелося здати на бойню, бо не було чим годувати. А минулого року в мене вкрали 15 тисяч, які збирала на операцію (з порізаним животом, з 18-ма важкими діагнозами, їздила в Польщу на заробітки, залишаючи дітей самих. Було таке, що 10-річний Олесик три місяці обходив себе сам!) Треба було 30 тисяч, тиснула, ні на що не тратила, їли одну картоплю. Здогадуюсь, хто взяв, але люди не віддали, хоч як я не просила. І на операцію ми не поїхали. Рятує те, що в Хмельницькому обласному управлінні охорони здоров’я нам вже другий рік поспіль дають допомогу на лікування – по 5 тисяч. І Олесь, прооперований саме завдяки цим грошам, теж почав рости. І зараз обидвоє майже догнали маму і дотягли майже до 155 сантиметрів».

... У глиняній халупі
Колись на місці, де стоїть Людмилина хата, люди плавали на човнах. «Тут грунту немає, – каже жінка, – лише дика глина, і колись тут стояла цегельня. А потім у село приїхав лісник, і йому дали цей клаптик землі, щоб будуватися».

Вода нікуди не поділася, і погріб навіть улітку заповнений водою. Хата стоїть на плавуні, і коли йде дощ, вода через поріг тече всередину. Будівля розповзається, і діри в стінах такі, що в них влазить рука. Хатина сідає, і вночі чути, як потріскують струхнявілі балки, і хрупає скло на вікнах.

А ще вона двічі горіла – глина перетворилася на порохно, і варто розпалити піч більше, ніж вона може витримати, як починається пожежа. І тепер у напівзруйнованій її частині ніхто не живе. Але стіни прогоріли так, що звідти у житлову частину пролазить рука. Жінка періодично заліплює дірки глиною, але, не маючи можливості зачепитися за струхнявілі стіни, вона відвалюється. Та й навіть заліплені стіни не затримують холоду, і в морози вони були вкриті інеєм.

«Але ж обоє моїх дітей мають першочергове право на житло, – каже Людмила. – І я теж, як мати-одиначка. Думаю, якби старшому поставили діагноз вчасно, а не у 12,5 років, то ми б уже мали нормальне житло, бо на той час його давали. Та й Олесику поставили пізно – в 11 років».

Комісія, що в минулому році перевіряла технічний стан будинку, встановила, що «фізичний знос будинку становить 53 відсотки. Технічний стан стін будинку ветхий. Стан несучих конструкцій аварійний, а не несучих дуже ветхий. Фізичний знос стін – 65 відсотків».

На подвір’ї також доброго мало. На городі люди зробили смітник, носять усе: і скло, і папери з туалету, і дохле поросятко чи кролика... А ще коли тут ніхто не жив, люди повиводили до Людмилиного двору труби з гноярки та смітника, бо там найнижче місце, і все тече до неї на обійстя.

Отак і живе в нашій «гуманній» країні одинока жінка з двома дітьми-інвалідами. І як тут не згадаєш слова Марії Арбатової, що «тільки в фашистській ідеології право на достойне життя має сильний і здоровий».

Лариса ШАНДОВСЬКА.
Колаж Тетяни НОВАК.
Джерело: газета Є! Поділля!



Обговорити на форумі
Автор Fed Коментарів 0 Переглядів 818
Спонсорська реклама
Населення Красилова запорука щасливого життя соціуму Красилова - жителів та гостей міста Красилів

Написати кометар
Ваше Ім'я:


Ваш E-Mail:



Код:
Включіть це зображення для відображення коду безпеки
оновити, якщо не видно коду


Введіть код: