Пам’ять... Історична пам’ять. Вона дозволяє нам не забувати про все те добре, справедливе, героїчне, що відбувалося в минулому України, і в той же час не дає можливості через політичну кон’юктуру викинути з історії відомості про несправедливість, біди та горе, яких зазнавали наші предки в сваволі тих чи інших поневолювачів та праведників. Так і більшовицько-комуністичному режиму, що сімдесят літ панував у нашій вітчизні, не вдалося повністю затушувати, а далі й стерти з пам’яті народу страшну трагедію населення України в 30 – х рр.. XX ст. (насильницька колективізація, розкуркулення, штучний голодомор, масові репресії тощо). Ця пам’ять про невинно убієнні, заморені голодом сталінським режимом мільйони мешканців України не тільки збереглася, а й на державному рівні вже незалежної України визначено, що тодішня політика комуністів була спрямована на знищення українського народу. Сьогодні наша держава добивається міжнародного визнання голодомору 1932 – 1933 рр., як геноциду тодішнього населення України. 70 – річчя тих трагічних подій відзначається в Україні навіть не днями, а роками (2007-2008 рр.) пам’яті жертв жорстокої політики представників марксизму – ленінізму.

Одним з найболючіших питань нашої історії була, є і залишається проблема масових репресій 1937 – 1938 рр.. І хоча різні аспекти цих подій вивчалися і вивчаються як істориками-науковцями, так і аматорами-краєзнавцями, хоча і випущено безліч наукових, науково-популярних праць, спогадів очевидців та учасників репресій, – все ж у даному питанні залишається ще чимало «білих плям». Не є винятком і Красилів.
Здається все ніби зрозуміло: і тут були репресії, про що не раз писалося в місцевій пресі (публікації спогадів потерпілих від цієї страшної урядової і партійної компанії). Але коли зазирнути глибше, то крім окремих спорадичних спогадів та публікацій списків репресованих (далеко не повних) нічого й немає. Тому й не створюється якогось цілісного уявлення про хід тих подій та підсумки репресій у райцентрі.

Страшні тридцяті роки ХХ-го століття. Скільки горя та страждань принесли вони нашому народу. Житницею називали Україну впродовж багатьох століть. 1933 рік став найчорнішим у літописі багатостраждальної української землі. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю України – однієї з країн з найродючішими землями.

У радянські часи все, що стосувалося тієї страшної сторінки історії, було під суворою забороною. Селяни вмирали від голоду в становищі цілковитої інформаційної блокади. Газети захлиналися повідомленнями про успіхи соціалістичної індустріалізації, репортажами про звитяжну працю на колгоспних ланах. Жахливі подробиці про голодомор, які інколи потрапляли в закордонну пресу, оголошувалися злісними вигадками буржуазної пропаганди. Слово «голод» заборонялося вживати навіть в документах партійних органів, які мали гриф «Цілком таємно». У наступні роки згадка про голод 1933 року каралася 58-ю статтею Карного кодексу (антирадянська пропаганда). Необережно мовлене слово могло запроторити людину в концтабір.

На заході Красилівського району, за 30 км від районного центру, біля річки Понора розташувалися села Терешки, Маленки, Жовтневе. Чудова природа, родючі чорноземи, пасовища на розкішних луках, ставки, де водиться риба, заплави, багаті дичиною.

Страшні випробування випали на долю селян цих сіл під час примусової колективізації і голодомору 1932 – 1933 років. У 1929 р. в селі заснували колгосп. Спочатку в нього входило бідне населення. Той, хто не вступав до колгоспу, змушений був платити великий податок. А хто вже не міг сплачувати податки – забиралось все зерно і навіть майно.

Уже взимку 1932 року по Терешках, Маленках, Жовтневому ходила голодна смерть. Кого можуть залишити байдужим спогади про те страшне лихоліття? Ось як про це згадує житель села Терешки Шевчук Іван Єлізарович: «Пам’ятаю, батько опух від голоду, мама не опухла, але була виснажена до кісток, а менший брат навіть не міг говорити. Їли пташині яйця, шукали гнилу картоплю, буряки, траву, листя. Хто мав «годувальницю», так називали корову, то зміг пережити голод сам і врятувати деяких дітей. Так і я пас корів у сусідів за кружку молока. До нашого села прибували люди з інших областей ( Черкащини, Житомирщини), які теж намагалися вижити».

75 років тому по Україні ходила смерть. Смерть без війни, без посухи, без потопу чи якогось іншого стихійного лиха, без моровиці. Смерть спустошила села й хутори, живі не встигали хоронити мертвих. Смерть мала ім’я – ГОЛОД.

Перебрівши по людських стражданнях етап форсованої колективізації (з колективного господарства легше викачати хліб), Сталін підвів український народ до страшної Голгофи. Суцільна колективізація – це процес усуспільнення наявних у селянському господарстві засобів виробництва, худоби, землі, реманенту, які перебували у подвірному користуванні. Особисте стало колективним. Колективізація теж відбувалася за розкладкою, тобто за попередньо встановленими планами для кожного району сільської ради. Колективізація, яка перетворилась на комунізацію, насильницьке запровадження колгоспного ладу, викликала опір. На селі з січня 1930 року було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників влади.

Однією з форм селянського опору був масовий забій худоби, щоб вона не потрапила до колгоспу. Усього у 1928-1932 роках в Україні поголів’я худоби зменшилося вдвічі. Щоб відновити його, потрібні були десятиліття.

Поділля – перлина України. Поля, луки, ліси, що розкинулися на мальовничих берегах Південного Бугу та Дністра з їх численними притоками, лагідний клімат здавна приваблювали людей. Іноземці в старовину з заздрістю говорили: грунт там такий родючий, що коли в полі залишити плуга, то за кілька днів він заросте травою – потім і не знайдеш.

Ця земля здавна притягала й численних завойовників, які намагалися поневолити край, а працьовитих подолян перетворити на данників.

Прах десяти мільйонів стукає в наші серця. Їх ніхто не судив – отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників, нащадків і довічних боржників.

Потрібна не символічна, а справжня, гласна, прилюдна, поіменна реабілітація мільйонів українських селян, замучених голодом і репресованих сталінською деспотією. Ми повинні знати їхні імена. Домагатися, щоб жили вони у пам’яті і в пам’ятниках.

Нам, сьогоднішньому поколінню, необхідно розібратися в багатьох ганебних явищах нашої історії. Мертві не скажуть. Нічого не додадуть до того, що вони сказали й заподіяли на цьому світі. Сказати повинні живі – ми з вами. Мусимо сказати своїми словами за себе і за тих, хто не вижив.

Штучно спланований сталінським режимом, запопадливо впроваджуваний своїми, доморощеними «активістами», голод стукав кістлявою рукою смерті до осель селян уже восени 1932 року.

Пам'ять - нескінчена книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано кривавим і чорним. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом викарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки «вождів».
Багаті? - Старцюватимете! Співучі? - Затужите! Горді? - Впадете на коліна! Густолюдні? - Прополемо!

Пішов голод Україною.

Із спогадів жительки с. Кульчини Машталір Серафими Григорівни 1915 р. народження. Вона стала свідком цієї неоголошеної війни проти Українського народу.

На долю цієї старенької жінки випало багато страждань. –«Чому життя мене так наказувало? Сама не знаю, я ж нікому нічого поганого на зробила, а стільки пережила. Навіть сама часом дивуюсь як я вижила?»

Сторожук Марина – учениця
Філіпчук Л.В. – педагог – організатор
НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. № 5 та гімназія»

Немало трагедій пережив у свою багатовікову історію український народ. Майже кожне століття, як свідчать архівні та історичні матеріали, позначене голодними роками, епідеміями, спустошливими війнами, чужоземними навалами. Та найбільших втрат зазнала Україна в XX столітті, особливо в ті трагічні 1932-1933 роки, які вже ніколи не зітруться у зболеній людській пам’яті.

Нинішнього року в Україні відзначається сумна і скорботна подія – 75-річчя Голодомору. Прийшов час сказати гірку правду народові і всьому світові, показати через які страждання пройшли мільйони українців, представники інших національностей, що проживали в ті страшні роки в Україні і на території нашого краю, скільки їх навіки пішло в землю. Вперше в історії людства голодуючим не тільки не подали руку допомоги, а навпаки - створили міф про «загальний добробут», безжально переслідуючи тих, хто намагався сказати правду про голод. І так було аж до недавнього часу.

Сьогодні трагедію голодомору вивчають соціологи і політики, правники та історики як в Україні, так і далеко за її межами. Серед причин небаченого голоду називають неврожай, що викликаний посухою, непомірний зерновий податок, розкуркулення та інші. Якщо ж говорити про Красилівщину, то користуючись дослідженнями О.Байдича в книзі «Крізь плин віків» читаємо: «В нашому районі урожай 1932 року, як свідчать очевидці, в більшості населених пунктів був непоганий, лише дещо нижчий, ніж у попередні роки. Але план заготівлі зерна того року раптово збільшили на 44%. Це означало, що село має залишитися без хліба. Пізніше цей план ще не раз міняли в бік збільшення, особливо для одноосібників. З колгоспних та селянських комор вимітали зерно дочиста, не залишаючи навіть на посів. Тієї мізерної кількості хліба, яка залишалася у селян, до нового врожаю не могло вистачити.

Багатостраждальна історія нашого народу.
Ми не повинні забути тяжких її сторінок.
Жахно навіть через півстоліття ступати болючими стежками страшних трагедій, які сталися на благословенній землі квітучого українського краю. Страшні тридцяті роки ХХ століття! Людям довелося пройти через злидні, голод, репресії, постійний страх.

В жнива 1932 року держава позабирала хліб, вирощений не тільки на ланах колгоспів, а й на землях одноосібників та присадибних ділянках колгоспників. Під цинічними лозунгами „вилучення хлібних залишків” екзекуційні бригади трусили садибу за садибою, чинили в кожному дворі безсудну розправу. В країні почався голод. Не минув він і наше село Котюржинці.

В грудні 1932 року від глоду почали пухнути люди, а згодом вмирати. Особливо лютував голод весною 1933 року. 47 жителів села померли. Ще й досі у селян кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

Нашій незалежній державі виповнилось вже 16 років, але ми, як і раніше, в неоплатному боргу перед людьми, які стали жертвою сталінських репресій. Майже чверть століття, впродовж яких Україна перебувала в епіцентрі політичних репресій тоталітарного режиму, виявилися найбільш жахливими роками у більш ніж тисячолітній історії українського народу.

Ця біда не обійшла стороною і наші села: Печеськи, Грицики. Наші односельчани були заарештовані та приречені на смертну кару. Багато сімей втратили своїх годувальників, яким не вдалось повернутись додому.

Без батька лишилася сім’я Духнєвичів із с. Грицики. Згадує донька репресованого Мар’яна Яковича, Ванда Мар’янівна: «Мій батько був працьовитою людиною. Працював агрономом у нашому колгоспі. У 1937 році був заарештований і засуджений до 8 років позбавлення волі. Коли минули ці роки, ми всі з надією чекали повернення батька. На жаль, повернутися додому йому на судилося. Стривожена мати писала листи і запити до Хмельницької прокуратури, де надіялась отримати інформацію про долю свого чоловіка. У відповідь мама отримала свідоцтво про смерть, в якому було вказано, що батько помер 20 серпня 1943 року від пелагри серця, а місце поховання їм невідомо. Тому усе, що лишилося від батька, – це лише спогади…»

Ці жахливі часи не обминули і домівку Зеленюка Степана Прокоповича, який проживав у селі Печеськи. Степан Прокопович працював в Антонінській пекарні, був заможним селянином, який не хотів віддавати своє нажите майно колгоспу. За те його було вислано разом з дружиною Зеленюк Меланею у Сибір, а в селі залишилося двоє дітей, яких односельчани забрали собі на виховання, щоб діти не померли з голоду. Через деякий час сім’я Зеленюків повернулася з маленькою дитиною на руках в село, де народили ще двійко дітей. Але невдовзі Степана Прокоповича заарештували, а у сім’ї відібрали усе майно. Молода мати з чотирма дітьми не знала, куди податися. Вони жили у пустих хатах, деякі люди пускали переночувати на горища. Через такі злидні помирає двоє дітей. І лише тоді влада виділила їм пусту, занедбану хату, а їхньої їм не повернули тому, що там була школа.

1923-1929-ті роки були найщасливішими роками для України за останні століття.
Більшовики почали свою діяльність з «Декрету про Землю», який дав селянам найголовніше - землю, про яку вони мріяли віками. Селяни повірили у вільне, заможне життя, з любов'ю обробляли зем¬лю, отримуючи добрі врожаї. Але незабаром була запроваджена продрозкладка - у селян силою заби¬рали хліб. По селах нишпорили продзагони.

В 1930 р. Москва збільшила хлібозаготівлі в Україні на 11,5% порівняно з 1926-1927 роками.

З урожаю у 23,1 млн. т було забрано 7,7 млн. т зер¬на. Такий же план було покладено й 1931 року, хо¬ча колективізація зменшила врожай до 18,3млн. т.
Керівництво України буквально благало Москву про зниження плану заготівель, попереджаючи, що Україна в критичному стані. В 1932 році на III Всеукраїнську конференцію КП(б)У прибувають Каганович і Молотов. У відповідь на скарги М. Скрипника, що в селян «вже нема чого більше забирати, тому що все вичищено під мітлу», сталінські емісари заявили: «жодних поступок чи сумнівів щодо виконання завдань, поставлених партією і радянським урядом не буде». І щоб упокорити селян, мерзенна кліка зважилась на сата¬нинський злочин - планомірне винищення за одну зиму мільйонів людей.

Багатовікова історія України свідчить, що майже в кожному столітті траплялися голодні роки. Причиною їх ставали стихії: посуха, нашестя сарани, різні епідемії. Але такої страшної трагедії, яку пережив український народ у тридцятих роках двадцятого століття, не зазнав, мабуть, жоден народ в історії людства, коли голод став цілеспрямованим політичним засобом масового винищення людей. З голоду пухли і вмирали діти, чоловіки і жінки працездатного віку, часто-густо цілими родинами.

Торкнулося це страшне лихоліття і моєї родини. З великим смутком, із сльозами на очах згадує про ті страшні роки мій прадідусь Шахрай Григорій Сергійович 1922 року народження.

Ось що він мені розповів: «В 1918 році моїй сім'ї радянська влада наділила 12 гектарів землі. Було біля чого працювати. То ж до роботи були залучені в родині усі. Крім того, ще й тримали непогане господарство. Але в 1929 році, коли почалася колективізація, нам зразу навішали ярлик «куркулі». Щоб нас не вислали в Сибір, мати погодилася віддати значну частину землі, троє коней, корову і ще деяку живність, сільськогосподарський реманент. Щоправда одну корову вдалося приховати у викопаній ямі в садку. Вона була спокійна, то ж не мукала і ніхто її не почув. Забирали ще подушки та добротний одяг.

Земля… Вона була і є найціннішим багатством кожного народу. Земля – це одне з найдорожчих понять в історії кожної країни, поряд такими як Батьківщина, мати, родина, патріотизм, любов…

Повертаючись у далекі 30-ті роки минулого століття, можемо з впевненістю сказати, що тоді земля була основою життя селянської сім’ї. А виховуючи дітей, батьки в першу чергу прищеплювали в них любов до найдорожчого та найсвятішого – землі. Від батька до сина передавалася земля у спадок, а разом із нею любов і шана до хліборобської праці. Що тоді може бути кращим, ніж господарювати на власній землі, бути господарем ? Та, на жаль, тогочасна політика держави була спрямована на знищення таких господарів, насильницьку колективізацію. У селян примусово відбирали землю, коней, худобу, знаряддя хліборобської праці. Вони переставали бути господарями, бо не могли розпоряджатися ні своєю землею, ні врожаями. З діда–прадіда хлібороби-господарі ставали безправними наймитами і миритися з цим не могли, бо заперечували офіційну ідеологію, яка робила з них лютих ворогів радянської влади, жорстоких експлуататорів .

Сьогодні ми з вами зібралися не заради втіхи і не заради простої цікавості. Моя прабабуся Василина говорила мені, якщо не говорити про смерть, то буде легше жити. “Рано, - говорила вона, - тобі і говорити і думати про смерть. Ти молода і думати треба про життя. Моє покоління не думало про смерть, воно намагалося обдурити її, проживши день, два, три … Як-то страшно було. Їсти нема нічого і взяти нема де. Якщо з осені ще хоч що-небудь було, то навесні не стало нічого. Багато в той час людей повимирало. Пухли з голоду, помирали.

А прабабуся Мартоха розповідала, як ходила в поле збирати колоски. А того не можна було робити. Хоч колоски приорювалися, збирати не можна було. Якщо сторож ловив, то приводив до сільради і заводили судову справу. Могли і мало не до смерті побити і ніхто не міг нічого сказати. То вони ходили і теребили зерно з колосків, а якщо теребили більше, то ховали в рот, то вдома можна було трохи зварити юшки. Бо з’їсти багато не можна було, боліли животи. Я думала тоді: ну як це нема що їсти. В нас он скільки всього є. Тоді ж була вже радянська влада – і їсти нема чого. Тепер, коли подорослішала, дізналася правду про страшні роки Голодомору, згадую розповіді прабабусь Василини і Мартохи, думаю: чого ж тоді всього не записала, не запам’ятала. Немає в живих дорогих прабабусь, та й мало вже залишилося в нашому селі людей, які пережили це страхіття. Тепер, зустрічаючись із людьми похилого віку, слухаю розповіді про ті страшні роки, і впевнена: треба говорити про цю страшну правду. Якщо не говорити про смерть, то хто ми тоді будемо? Чи зрозуміємо ми самі про себе? Які уроки ми візьмемо для себе із своєї, хай і страшної, але історії. То говорити далі чи мовчати? Говорити! Треба говорити, кричати, щоб не повторилося це страхіття знову.

…Альфред отримав домашню освіту, мав дивовижний каліграфічний почерк. Через півстоліття я познайомився з архівними справами батька і здивувався. Навіть в катівні НКВС його рука не здригнулась. Написана ним під час допитів автобіографія, підписи, нічим не виказували хвилювань. Коли в засланні на Півночі писали листи Сталіну, доручали йому. Та й резолюції на зборах теж писав він. Його почерк використовували в сільській раді і колгоспі, коли був помічником рахівника.

Були й в нього й інші менш значущі посади. Брав участь в польському кооперативі, в ревізійній комісії.

А тоді п’ятнадцятирічним мати влаштувала на роботу писарем. Допомагаючи матері, до 30-ти років не міг завести сім’ю.

З органів КДБ мені повернули фотографії. Є й сімейна, де батько з дружиною Павліною і трьома дітьми. Наймолодшої Яніни тоді ще не було. На жаль, в мене не має останніх фотографій батька, як нема й під час арешту. Не знаю, можливо їх викинули у сміття. Але він мені особливо запам’ятався в останній рік перед арештом. Завжди спокійний і стриманий, став дещо дратівливий. Часом приходив з роботи схвильованим. Почалась чергова хвиля арештів.
Мабуть відчував, що кільце може замкнутися і на ньому. Але не подавав вигляду про яку-небудь розгубленість. Як і раніше, читав газети, відповідав на листи, ходив на полювання.

Пам’ять - нескінчена книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючі сторінки, де смертельним шрифтом вкарбовано слова голод, голодомор.

Трагічна пам’ять про голодомор - то як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли бачити. Але мусимо подивитися в цей колодязь чесно, нічого не приховувати, аби очистити власні душі від скверни, самовисповідатись і покаятись, аби не повторилося найстрашніше за всю історію України – штучне насильницьке винищення людей.

Людям, які вижили, ці роки запам’ятались на все життя.

Ті страшні роки не обминули сім’ї Зайця Тараса Прокоповича, який мав п’ятеро дітей. Для його сім’ї 1923 - 1929 роки були найщасливішими. Тарас Прокопович був умілим хазяїном, який на той час мав 14 га. поля, молотарку, січкарню, четверо коней і двоє лошат, дві корови, двадцять вісім овець і великий садок. Своєю повсякденною працею сім’я досягала певного достатку. Щоб жити краще, потрібно було єдине - трудитися. Та цим не злякаєш українського хлібороба. Працювати, хай навіть каторжно, але бути господарем на своїй землі - тільки цього він прагнув роками.

Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським режимом у 1932-33 роках. Пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії XX століття, присвячуються ці рядки.

1933 рік. Найчорніший час в історії України. Навіть через півстоліття ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде у світі не зафіксовано голоду, подібно тому, що випав на долю країни з найродючішими грунтами. Як могло трапитися, що у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини?

Смерть чатувала на людей і вдень і вночі. Пухли від голоду і старі, і малі, вимирали цілі родини й села.

Кожна людина, як і все свідоме людство, живе тільки в трьох вимірах: учора, сьогодні, завтра. Сьогодні – це наше сьогодення, завтра – це наше майбутнє. А вчора – це наша історія. І сьогодні ми поговоримо про це. Історія… Ми не знали її. А вона – бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він справжній народ, має свою власну історію. Сьогодні, коли ми заходилися будувати на своїй землі свою домівку – державу, без своєї історичної криниці нам не обійтись. Але, щоб напитися чистої води, ми повинні вичерпати багато солоної від горя і сліз води. Це наше громадське завдання. Скликати живих, до тих сіл і хуторів, до тих криниць і ям, куди скидали десятками виснажені тіла наших бабусь і дідусів, їхніх маленьких діточок.

В історії нашої держави є багато трагічних подій, які позначились на долі майже кожного українця. Бідою і горем наповнились українські оселі і від «Сталінських репресій». Чимало трудящих і талановитих українців, залишивши свої сім’ї загинули на чужині.

Хвиля репресій прокотилася і у нашому селі. Жертвами ставали люди, які чинили опір владі. Зокрема, це такі жителі нашого села: Гринчук Яків Антонович, Діхтяр Юрій Прокопович, Потійчук Кирило Андрійович, Олексійчук Лук’ян Миронович.

Кожному із них випала своя доля. Гринчук Яків Антонович народився 24 травня 1906 року у селі Чернелівка. Був найкращим ковалем у селі, мав власну кузню. Прагнучи уникнути розкуркулення, Яків Антонович заховав увесь реманент у ящик і закопав у саду. На той час він мешкав на центральній вулиці Рибалка, 38 , де сьогодні проживаю я. Саме тому, що Яків Антонович виявив своє негативне ставлення до колективізації, був репресований. Відбуваючи покарання, сповістив своїх рідних про те, що знаходиться у місцевості, де навкруги ліс і болота, що їх примушують працювати в лісі. Часто писав листи дружині, в яких розповідав про своє здоров’я, про роботу. Адже удома залишилося шестеро дітей, наймолодшій доньці було менше двох місяців. Деякий час рідні не отримували ніяких вістей. Згодом дізналися про те, що він і репресований Дашевський із Писарівки переховуються десь у Дніпропетровській області. Проте до рідного села дістатись не зміг. До сьогоднішнього дня його доля залишилась невідома.

Мало знайдеться не тільки в історії України , а й світу таких жахливих трагедій, як голодомор 1932 – 1933 років.

Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х років XX століття, не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Людиноненависницький більшовицький режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати «комунізм» - квітуче життя для можновладців – на кістках мільйонів.

Жахно навіть через 75 років ступати болючими стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться , щоб тут – у житниці України – раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І ще в урожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди й села. Смерть чекала на шляхах, на полі, в хатах.

Це був не голод, а зумисно підготовлений голодомор, який став результатом цілеспрямованої політики сталінського режиму.

На західній території України, де була встановлена радянська влада будували нове життя. Наприкінці 20-х років у сільській місцевості почали організовувати колгоспи. Вступаючи до них, господар віддавав для загального користування землю, реманент, а в деяких випадках –худобу й птицю. Українські селяни не звикли до таких колективних господарств.

З діда-прадіда кожен намагався працювати із сім'єю на власній землі навіть тоді, коли її було обмаль. Земля була основою життя селянської сім’я. Виховуючи дітей, батьки у першу чергу прищеплювали любов до найсвятішого - землі. Від батька до сина передавалась у спадок земельна ділянка, з нею – любов до хліборобської праці.

З виникненням колгоспів усе змінилося. Серце селянина до спільної праці на спільній землі не лежало. Віками він мріяв бути господарем на власній землі. Нова влада дала йому цю землю. Але через деякий час почала відбирати і змушувала з болем і страхом вступати селянам в колгоспи. Тих, хто не хотів іти, суворо карали: їх висилали із рідних місць, називали куркулями, ворогами народу. Вирвані з корінням , вивезені товарняками до Сибіру, на Урал, гинули люди в нужді й злиднях на тих далеких необжитих просторах. Мільйони не повернулися на Україну...

Кожна осінь несла тільки розчарування. Радянський уряд, на чолі якого в ті часи стояв Сталін, вимагав від колгоспників дедалі більше хліба, м'яса, молока, овочів. Усе менше й менше залишалося продуктів селянським сім'ям на зиму. Навіть те, що залишали на насіння, примушували здавати. Спочатку селяни ще якось перебивалися з хліба на картоплю, але потім і цього не стало.

Однією із найстрашніших сторінок в історії нашої держави є голодомор 1932-1933 рр. та сталінські репресії.

Цю трагедію започаткував вкрай напружений заготівельний план, що відчутно вдарило по селу. Про те, що голод не можна пояснювати як наслідок стихійного лиха, можна зробити висновок і по урожаю 1932 року. Він був достатнім. Ніхто інший, як Сталін, визнавав, що в 1932 році хліба в країні було більше, ніж у 1931 р. Але весь урожай у селян відібрала влада. Відбирала послідовно, цілеспрямовано, жорстоко.

Коли ж голод вразив значну територію, на якій мешкали мільйони людей,вже неможливо було зробити "таємницю" з цієї трагедії. Голодуючі їхали в інші регіони по хліб, залишали у великих містах дітей, розповідали про те, що коїться на селі, знесилені, помирали на великих вулицях. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 р. Але факт: ті регіони України, які не входили до Радянського Союзу, не зазнали голодомору (Тернопільщина, Волинь, Рівненщина, Покуття, Закарпаття). Не було голоду і в сусідніх з Україною російських областях. Це свідчить про те, що голодомор був створений штучно, це був геноцид українського народу.

Такі дії влади є злочином проти людяності, проти українського народу і нам необхідно сьогодні згадувати про це, необхідно відродити історичну пам'ять українців.

Не обминула ця страшна трагедія і села Радісне, що на Красилівщині Хмельницької обл. Хоча такого страшного голоду, як у центрі України, у нас не було, але і у нашому селі були людські смерті, репресії.

Пам'ять - нескінченна книга, в якій записано все : і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво - чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбувано слова про голод. «Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду». А так вмерла майже вся Україна.

Моторошний парадокс : вмирали на все плодючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, всіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все до останнього колоска, до останньої зернини.
Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор 1932-1933 рр. Влада забрала у селян всі фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян-українців.

Ця страшна трагедія не обминула сіл, що знаходяться на території нашої сільської ради.

До складу Малоклітнянської сільської ради входить сім населених пунктів, а саме: Мала Клітна, Волиця-2, Кошелівка, Велика Клітна, Вербівка, Чапаївка, Дворик.

Одним з найболючіших питань української історії є так зване «розкуркулення» селян, що здійснювалося більшовиками в перші десятиліття свого панування в Україні. Куркулями більшовики, які утвердилися в нашій Вітчизні наприкінці 1920 р., називали заможне селянство. Вбачаючи в ньому свого головного ворога в Україні, комуністи відразу ж розпочали його експропріацію, підриваючи тим самим основи економіки нашої країни. Адже вони руйнували найбільш міцні господарства, які виробляли левову частку товарної сільськогосподарської продукції.
Розкуркулення в нашій місцевості розпочалося ще в 20-х рр. XX століття. Проходило воно в три етапи:
1. 1921-1923 рр. – вилучення так званих лишків землі
2. Кінець 1924-1926 рр. – вилучення лишків землі в культурних зразкових господарствах.
3. 1930 р. – процес повної ліквідації заможного селянства