Допоки пам'ять в серці не згасає …

Допоки пам'ять в серці не згасає …
Страшні тридцяті роки ХХ-го століття. Скільки горя та страждань принесли вони нашому народу. Житницею називали Україну впродовж багатьох століть. 1933 рік став найчорнішим у літописі багатостраждальної української землі. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю України – однієї з країн з найродючішими землями.

У радянські часи все, що стосувалося тієї страшної сторінки історії, було під суворою забороною. Селяни вмирали від голоду в становищі цілковитої інформаційної блокади. Газети захлиналися повідомленнями про успіхи соціалістичної індустріалізації, репортажами про звитяжну працю на колгоспних ланах. Жахливі подробиці про голодомор, які інколи потрапляли в закордонну пресу, оголошувалися злісними вигадками буржуазної пропаганди. Слово «голод» заборонялося вживати навіть в документах партійних органів, які мали гриф «Цілком таємно». У наступні роки згадка про голод 1933 року каралася 58-ю статтею Карного кодексу (антирадянська пропаганда). Необережно мовлене слово могло запроторити людину в концтабір.

Численна українська діаспора в Канаді й США дзвонила в усі дзвони, щоб донести правду про голодомор до світової громадськості. Однак до українців довго не прислухалися. Тільки на 50-ту річницю голодомору світова громадськість звернула увагу на цю тему; діаспору навіть почули, але їй не повірили, адже факти здавалися неймовірними. Разом з тим у жовтні 1984 року президент США Рональд Рейган підписав законопроект про заснування при Конгресі спеціальної комісії для «виявлення причин голоду в Україні, інспірованого радянським урядом». Для цього з бюджету виділялося 400 тисяч доларів. Комісія із шести істориків повинна була, користуючись доступними джерелами, в тому числі й архівними документами, вивезеними з СРСР гітлерівцями, вивчити «білу пляму» радянської історії. Після приходу до влади Горбачова у Радянському Союзі почала поширюватись гласність, проте інформація про голодомор залишалася забороненою. А Комісія Конгресу США регулярно розсилала інформацію про свою роботу не тільки власному урядові, але й радянському посольству в Вашингтоні. Правду про голод уже не можна було приховати. І у доповіді, присвяченій 60-річчю встановлення радянської влади на Україні, в грудні 1987 року Володимир Щербицький, тодішній партійний керівник України, вперше визнав факт голоду, але обумовив його існування неврожаєм. Порушення табу зробило можливість для істориків та журналістів вивчати й публікувати інформацію по цій проблемі. 26 січня 1990 року ЦК КПУ прийняло постанову "Про голод 1932-1933 років на Україні" та публікацію пов’язаних з ним архівних документів. Незабаром після нього вийшла друком книжка «Голодомор 1932-1933 років на Україні очима істориків, мовою документів». Вперше в Україні було відзначено 60-ту річницю голодомору, а восени 1995 року під час вшанування трагічної події Президент України Леонід Кучма встановив своїм Указом пам’ятний день, щоб правда про голодомор завжди залишалася з нами.

Отже, завдяки зусиллям українських і зарубіжних істориків, голодомор перестав бути «білою плямою» нашої історії.

Не оминуло це страшне лихоліття і наш край. Хоча за архівними даними на території сучасної Хмельницької області такого голоду, який охопив східні та центральні області України не спостерігалося. На фоні офіційної високої смертності (1-2 тисячі офіційних фактів на район), становище західної і південно-західної частин Поділля не викликало серйозного занепокоєння в обласних керівників. Навіть окремі райони сучасної Хмельницької області обласною оздоровчою комісією в травні 1933 року зараховувались до найменш складної групи (Грицівський, Полонський, Старокостянтинівський). Красилівський район віднесено до сьомої категорії (чи розряду) по людській смертності в 1932 – 1933 роках. А це – лише окремі випадки смертності в деяких селах. Такий стан пояснювався тим, що територія району знаходилася в прикордонній смузі і тут діяв дещо інший режим, ніж на інших територіях (менші хлібозаготівлі та навіть деякі поставки продуктів сюди), тому й втрати населення були не такими значними. Проте голод був. І в деяких населених пунктах померло немало жителів.

Голова Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932 – 1933 років в Україні, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка Лідія Коваленко-Маняк у книзі свідчень «Голод на Поділлі» пише: «Потрібна не символічна, а справжня, гласна, привселюдна поіменна реабілітація мільйонів українських селян, замучених голодом і репресованих московсько-більшовицькою деспотією. Ми повинні назвати їхні імена на сторінках газет і журналів, на музейних стендах, у пам’ятних книгах, на кам’яних надмогильних стелах». З огляду на це хочеться увічнити імена тих, хто постраждав від Голодомору 1932 – 1933 років на території Антонінської селищної ради за свідченням односельців.

Селище Антоніни
1. Бартошук Євдоким Трохимович
2. Бартошук Ганна Євдокимівна
3. Рибачук Устина Юріївна
4. Рибачук Олена Андріївна
5. Рибачук Євгена
6. Рибачук Ганна
7. Малярчук
8. Фещук Захар
9. Гаврилюк
10. Омелян
11. Мельник Сергій
12. Мельник Анастасія
13. Луцюк Микола Павлович
14. Тимощук Костянтин
15. Тимощук Валерія
16. Мельник Хима
17. Прокопчук Пелагея
18. Прокопчук Анастасія
19. Мельник
20. Яковчук Іван
21. Стратенюк Іван
22. Стратенюк Лукаш Іванович
23. Синюк Платон
24. Кондратюк Тетяна
25. Рибачук Микита


Село Закриниччя
1. Петричук Федір Романович, 1927 – 1928 р н.
2. Кулачук Микола Оксентійович, 1930 – 1931 р. н.
3. Данилюк Марія Гаврилівна
4. Любицька Ольга Корніївна
5. Любицький Корній
6. Мазур Андрій Демидович
7. Берчук Микита (батько)
8. Берчук Марта (мати)
9. Берчук Михайло Микитович (син), 20-х р. н.
10. Берчук Ганна Микитівна (дочка), 20-х р. н.
11. Берчук Павло Микитович (син), 20-х р. н.
12. Хом’юк Андрій, 1902 – 1903 р. н.
13. Хом’юк Пелагея (мати)
14. Остапчук Меланія
15. Кудлай Лаврін
16. Фещук Григорій
17. Яцюк Володимир (батько)
18. Яцюк Іван Володимирович (син)
19. Клімчук Кирило
20. Клімчук Наталія
21. Горделюк Ганна
22. Любицька Параскева Хомівна, 1930 – 1931 р. н.
23. Гордилюк Ганна Профилівна
24. Гордилюк Панас Профилович
25. Фещук Михайло


Село Рублянка
1. Кравець Григорій Пилипович
2. Кравець Онисим Григорович (3 клас)
3. Кравець Федора Григорівна (3 клас)
4. Кравець Канифін Григорович (6 місяців)
5. Буяльський Янек
6. Буяльський (батько)
7. Петрук Євдокія (40 років)
8. Остап
9. Терентій
10. Буяльська Марія
11. Фока Іван Іванович
12. Дерешук Денис
13. Фещук Ліда (немовля)

Смерть чатувала на людей і вдень, і вночі. Пухли від голоду малі й старі, вимирали цілі родини.

Ось що згадує Войчук Ольга Трохимівна, 1920 року народження, жителька с. Закриниччя:
«Продукти забирали вдень і вночі. І ходили по хатах до тих пір, поки можна було щось забрати. Люди почали помирати зимою, ранньою весною, коли не було що їсти і не було ніякої зелені. Сім’я сусідів через дорогу з’їла все, що можна було з’їсти. Залишилась тільки одна корова. То вони зарізали ту корову, але не було солі. Тоді вони стали приходити до нас, щоб поміняти те м’ясо на наші квашені буряки. В нас була наквашена діжка буряків, бо квашених буряків не забрали. Все одно в сім’ї сусідів померло 3 людей.

В моїх батьків ноги були спухлі, як колоди. Вони не могли ними ходити. Але прийшла весна, з’явилася молода кропива, лобода, викопували коріння пирію, сушили і мололи на борошно. Збирали мерзлу торішню картоплю, добавляли муку з пирію і варили колотуху. Їли хрущів, трупи тварин, яких вивозили на звалище. Тоді люди з мішками йшли по те м’ясо. Несли, хто скільки міг донести, а на мішках виступала піна з м’яса, яке почало вже портитись».

Оцалюк Іван Дементійович, 1922 року народження, житель с. Закриниччя згадує про ті страшні роки так:
«Приходило від 2 до 5 чоловік. Це були молоді хлопці, комсомольці. Забирали не тільки продукти, але й одяг. Ті комсомольці своє подерте скидали, а ціле одягали. Забирали худобу. Зерна (колосків) збирати не дозволяли. На полях були охоронці на конях і батогами гонили людей. А кого ловили із зібраними колосками, тому давали 5 років тюрми. Люди добровільно йти в колгосп не хотіли. Особливо ті хазяї, які мали свої коні, корови, багато поля. Якщо хазяїн добровільно не хотів віддати свою землю і худобу, то все забирали і хазяїна висилали до Сибіру. В нас великих лісів не було і худоби не було де переховувати, та й сільські зразу й знайшли б. голодували майже всі. Спочатку почали помирати бідні люди, а потім всі, навіть ті, що ходили по хатах збирати продукти. Їли лободу, гнилу картоплю, яку збирали весною, пирій, зелене жито, молоді листочки з дерев. Ловили жаб, їли сиру рибу, яйця різних птахів. Їли все, що можна було з’їсти. Людей хоронили на цвинтарі. Тих, хто мав сім’ю, в трунах, а інших – і в ряднах, і в тому одязі, в якому вони померли».

Оцалюк Адам Макарович, 1915 року народження, житель с. Закриниччя, згадує такий випадок:
«На скотомогильниках брали здохляків і їли. Один чоловік набрав пів мішка того м’яса, пішов до кринички, з’їв трохи, запив водою і там так і помер». Щодо долі дітей, то «ніхто ніким не опікувався і не дбав. Якщо помирали батьки, то діти жили біля баби і діда, а як вони помирали, діти були самі. Тоді як стали крепко вже вмирати, то забирали їх в колгоспний приют чи якусь хату, і там їх годували».

Дзюмка Тетяна Дмитрівна, 1918 року народження, жителька с. Рублянка згадує про голодомор 1933 року у своєму рідному селі:
«Ходили у людей забирати зерно, продукти. Ходили найбільше вдень, вони ж не крали. Люди боронились, хто як міг. Ховались і зерно ховали. Ями копали. Ми в яму ховали, в мішок – і в яму. Люди один одному допомагали. Деякі свої і по сусідству ділились. Хто картоплину дасть, хто цибулину. Рятували чим могли. Їли лободу, кропиву, ходили по городах, збирали померзлі картоплі, з дуба кору їли. Листя терену, глоду – на чай». Тетяна Дмитрівна також згадує, що людям, які вступили до колгоспу, було легше пережити голод: «Хто пішов до колгоспу, на трудодень давали по 100 грам жита, 200 грам пшениці. На кутю – по 300 грам жита. А так багато вмерло. Господь його знає. З однієї хати по двоє, троє».

Хочеться вірити, що ця трагедія, яка була викликана жорстокими діями та політикою тоталітарного сталінського режиму, має стати попередженням сучасним і майбутнім поколінням з метою дотримання демократичних цінностей, прав людини та законності.