Голодомор в селі Кульчини

Пам'ять - нескінчена книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано кривавим і чорним. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом викарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки «вождів».
Багаті? - Старцюватимете! Співучі? - Затужите! Горді? - Впадете на коліна! Густолюдні? - Прополемо!
Пішов голод Україною.

Із спогадів жительки с. Кульчини Машталір Серафими Григорівни 1915 р. народження. Вона стала свідком цієї неоголошеної війни проти Українського народу.

На долю цієї старенької жінки випало багато страждань. –«Чому життя мене так наказувало? Сама не знаю, я ж нікому нічого поганого на зробила, а стільки пережила. Навіть сама часом дивуюсь як я вижила?»




Із раннього дитинства Серафима Григорівна залишилась сиротою. Разом Із своїм братом Андрієм жила в убогій хатині, яку після своєї смерті їм залишила мати. Брат доглядав сестру, працював у колгоспі, порався по господарству. Так і жили, діливши радість і горе.
"Йшли роки, я підростала», – згадує Серафима Григорівна, – «Почала братові допомагати, виконувала хатню роботу та на прожиття нам не вистачало, це я бачила. Вирішили ми з братом, що піду я служити до заможних селян, доглядати дітей, щоб прогодувати себе. Потім була праця у колгоспі на буряках, хоч сапа була більшою за мене, – згадує жінка. – Та я працювала справно, не відстаючи від старших жінок. Важко було мені, але я хотіла, щоб в хаті був хліб і до хліба.

Згодом брат одружився, я допомагала його сім'ї як могла, на скільки вистачало моєї сили. Братова дружина Явдокія доглядала дітей і не працювала в цей час. Двійко моїх племінників росли веселими та кумедними. Хлопчикові Грицькові було вже 4 роки, дівчинці Вірі – два. Я так любила з ними гратись, коли приходила ввечері з роботи, в них бачила свою радість і розраду. Та не довго судилось мені радіти, бо з кожним днем у хаті не було що їсти. Заробленого мною і братом зерна вистачало лише на кілька місяців. Не мала і моя сім'я корови, яка б могла нас підтримати. У хаті залишились тільки сіль і вода. Підступала голодна смерть. Через кілька тижнів діти виснажились та почали пухнути. Тоді я знову пішла до людей, щоб заробити кружку молока чи декілька цибулин. А коли приносила зароблений гостинець, то його не вистачало нагодувати навіть дітей. Брат та його дружина не мали сил, ноги у них були опухлі. Як мені важко згадувати їхні очі, що так сумно дивились крізь маленьке віконце хатини на білий світ».



Іван Олександрович Микульський народився 9 жовтня 1924р. в селі Кульчини Красилівського району Хмельницької області в сім’ї заможного селянина з бувшої шляхти. В 1941 році закінчив дев’ять класів Кульчинівської середньої школи. Був вивезений в Німеччину, де працював 3 роки в неволі
Перед його очима проходило розкуркулювання (розкуркулили діда, Кирила Микульського), колективізація, голодомор 1932-33 рр., репресії тридцятих років.

Захищаючи інтереси людей на основі конституції і виходячи з принципу ленінських ідей, І.Микульський потрапив у конфлікт з місцевим партійним керівництвом.

В 21 рік І.Микульський був звинувачений в антирадянській діяльності, його назвали «ворогом народу» і військовим трибуналом в 1947 році засудили на 10 років позбавлення волі та 5 років поразки в правах.

За 10 років перебування в концтаборах на Крайній Півночі Іван Микульський мав змогу проаналізувати реальність, зустрітися з людьми. Після повернення закінчив Ленінградський електротехнічний медичний технікум.

Зараз проживає в м. Ужгород. В 2002 році вийшла з друку його повість "А я ще йду на торг".

Одного весняного ранку вийшла я у садок і почула, як солодко пахне липа, піду я нарву квіточок, думаю, та зварю дітям чаю. Хоч і важко було мені вибирались на дерево, бо ноги мої теж опухлі були, та вибралась я швидко. Рву цвіт липи і так тішусь як дитина мала, і пахне медом та липа, як ніколи ще не пахла. Коли раптом чую плач, хтось так плаче, що не в силі я цього слухати.

Опустилась я з дерева, йду на той плач. Та це ж мого брата дружина Явдокія лежить у сінях відхлипує: "Чого ти плачеш? - питаю. Вона нічого мені не відповіла, тільки підняла спідницю, і тут я завмерла від страху. По її ногах повзли черв'яки, швидко ховаючись далі, під спідницю. Через кілька днів братова дружина померла.

У Кульчинську лікарню потрапив і мій брат Андрій. Провідаю його хоч перед смертю. Випросила у добрих людей молока та пішла до нього. Брат так зрадів, коли побачив мене і ледь чутним голосом каже:
"Це ти, сестричко, прийшла мене нагодувати? Що ж ти принесла, ти сама голодна, ледь на ногах стоїш."
- Я хочу тебе нагодувати, спасти, бо ти замінив мені і батька
і матір, виростив мене.
- Не врятуєш ти мене, я вже і їсти не хочу.
- Я молока тобі принесла, хоч вуста твої змочу,
- Ні, випий сам, я не можу.
Знаєш, ти мені сьогодні снилась. Що жнемо ми обоє жито. Коли я оглянувся назад, то за тобою копи стояли, а за мною нічого немає. Ти будеш жити. А я покину вас.
- Що ти кажеш, краще мовчи, гіркі сльози текли по моїх і братових щоках.
Після того я вже, не бачила його ясних очей, закрились вони назавжди.



У нашій хаті залишились голодні братові діти, та я, що ходила мов тінь, згасаючи з кожним днем. Весняне сонце пригрівало, розквітали квіти, але це нас зовсім не тішило, "Боже невже це кінець, спаси нас, Господи, змилуйся над нами» - просила я у Бога порятунку. Та не судилось, Не довго прожили братові діточки, першим помер Гриць, потім маленька Вірочка, Самій прийшлося їх ховати, самій гірко оплакувати бо більш не було кому. Так не стало моєї родини, моєї сім'ї. Залишилась тільки я, пройшовши це пекло 1933 року. Залишились у пам’яті незабутні спогади, наче страшний сон.

Потім була війна, важкі післявоєнні роки, нелегка праця у колгоспі, терниста доля вдови. Та все я переборола, заради єдиного сина жила та працювала, вірила у краще життя, у Бога, у щастя, у гарну долю України.

Нині ми знаємо, що тут було. Був голод штучно організований, був масовий сталінський геноцид свідоме спрямований на згубу українського народу, такого ненависного диктатурі, якій всюди відчувався прихований опір і затаєний сепаратизм. Цей безпрецедентний за своїм катівським розміром злочин сталінщини завдав Україні найважчих втрат, коштував нації мільйони і мільйони людських життів, у тому числі материнських і дитячих,



12 серпня 1990 року поблизу Лубен, українці вивершили Курган Скорботи Освятили місце вічної пам’яті своїм землякам, які залишили життя земне у пекельних муках.

Неподалік Лубен стоїть Гора Зажури. А на ній Хрест знявся - символ розп’яття українського народу. І розростаються вони на Україні. То нехай же світло свічок буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас у 1933р..

Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. Жадане й драматичне його очищення, радісне і гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку заподіяною епопеєю насильницької колективізації та голоду, розкріпачити волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну дорогу своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.



Село Кульчини. Демографічні втрати в період голодомору 1932-33 рр.
1. Любарець Петро - в похилому віці.
2. Боцюновські, батько і зять.
3. Машталер Волуй - в похилому віці.
4. Антонюк Андрій - 3 роки»
5. Сім`я Троянських - батько зарізав свою дружину, двоє дітей і повісився. Сім’я Воловиків - діти: Іван, Настя, Мотря, Домка.
6. Миддик Уляна - було дев'ять дітей, померло шість хлопчиків – Андрій, Володя, Іван (тих імен не пам'ятають).
7. Сім`я Фурманських - батько зарізав свою п`ятирічну донечку, зварив холодець і продавав на базарі.