До читача

Пам’ять... Історична пам’ять. Вона дозволяє нам не забувати про все те добре, справедливе, героїчне, що відбувалося в минулому України, і в той же час не дає можливості через політичну кон’юктуру викинути з історії відомості про несправедливість, біди та горе, яких зазнавали наші предки в сваволі тих чи інших поневолювачів та праведників. Так і більшовицько-комуністичному режиму, що сімдесят літ панував у нашій вітчизні, не вдалося повністю затушувати, а далі й стерти з пам’яті народу страшну трагедію населення України в 30 – х рр.. XX ст. (насильницька колективізація, розкуркулення, штучний голодомор, масові репресії тощо). Ця пам’ять про невинно убієнні, заморені голодом сталінським режимом мільйони мешканців України не тільки збереглася, а й на державному рівні вже незалежної України визначено, що тодішня політика комуністів була спрямована на знищення українського народу. Сьогодні наша держава добивається міжнародного визнання голодомору 1932 – 1933 рр., як геноциду тодішнього населення України. 70 – річчя тих трагічних подій відзначається в Україні навіть не днями, а роками (2007-2008 рр.) пам’яті жертв жорстокої політики представників марксизму – ленінізму.
Витоки ж її (такої політики – авт.) слід шукати не тільки в людиноненависницькій комуністичній ідеології, а й в результатах української революції 1917 – 1920 рр. Адже, незважаючи на поразку національно-патріотичних сил і ліквідацію УНР, ті роки виорали глибоку межу між попереднім та наступними часами. Вони піднесли національну свідомість народу, скріпили соборність, прагнення державності. Бажання мати в своїй хаті свою правду і волю. Дуже багато крові пролив український народ, сотні тисяч жертв кращих синів своїх приніс він, щоб здійснити мрії свободи. Оточений ворогами, він не мав підтримки, не мав спільника в цій титанічній боротьбі. Але до останньої можливості не піддавався...
Закінчення регулярної війни не означало капітуляції перед численно сильнішім ворогом: багато років тривала внутрішня боротьба, не припинялися повстання, які охоплювали всю Україну. Фактично вже з часу ризького договору почалася історія нашої Вітчизни під владою окупантів, історія боротьби за своє національне «я», за свою національну культуру й свободу. І довго-довго не вдавалося сталінському режиму придушити опір українського народу. Лише безперервні арешти та судові процеси, розстріли, заслання, концтабори, штучний голод 1932 – 1933 рр. стали завершенням визвольних змагань. На Україну в повній мірі поширилася дія радянської командно-адміністративної системи.
Та пророчими стали слова славної дочки українського народу Н.Полонської-Василенко: «Боротьба не скінчилася. Пройдено тільки окремі її етапи» , з яких Україна «. . . виходить знову на історичний кін, оновлена й жива», продовжуючи сьогодні боротьбу за власне становлення як незалежної суверенної держави.
В сучасних умовах вже є можливість відтворити правду про розкуркулення, штучний голод 1932 -1933 та масові репресії 1937 -1938 рр. як по архівних документах, так і через запис свідчень ще живих очевидців тих подій. І чималий внесок у таку роботу здійснюють і ще можуть здійснити юні історики та краєзнавці. Прикладом може служити дане видання, в якому відображена праця учнів по збору матеріалів з історії Красилівщини трагічних 33-х років XX ст. І найважливішим, напевно, є те, що їхні доповіді, виголошені під час проведення районної історико-краєзнавчої конференції (а саме ці виступи ввійшли до даної збірки – авт.), не є марнотратними, оскільки кожен автор вносить свою невеличку частку, свою цеглину кладе у будівлю правдивої історії народу України. За це їм велика вдячність від людей старших поколінь. Хочеться тільки побажати юній зміні, щоб ця їхня робота не залишилася тільки даниною веління часу, якоюсь одноразовою акцією, а знайшла своє логічне продовження, стала планомірною й тривала аж до повного заповнення всіх «білих плям» про події трагічних тридцятих. Висловлюю впевненість, що створений на базі їхніх перших наукових досліджень даний посібник стане у пригоді всім учням, вчителям Красилівщини, а також тим її мешканцям, яким не байдуже минуле, а звідти й сучасне та майбутнє нашої неньки – України.