Трагічні уроки історії (голодомор 1932 – 1933 рр.)

Мало знайдеться не тільки в історії України , а й світу таких жахливих трагедій, як голодомор 1932 – 1933 років.

Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х років XX століття, не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Людиноненависницький більшовицький режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати «комунізм» - квітуче життя для можновладців – на кістках мільйонів.

Жахно навіть через 75 років ступати болючими стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться , щоб тут – у житниці України – раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І ще в урожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди й села. Смерть чекала на шляхах, на полі, в хатах.

Це був не голод, а зумисно підготовлений голодомор, який став результатом цілеспрямованої політики сталінського режиму.


Складовими політики Голодомору були:

Насильне вилучення всіх продовольчих припасів:
- липень 1932 р. – влада ухвалила завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель;
- серпень 1932 р. – прийнято так званий закон «про п'ять колосків», за яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці на полях;
- листопад 1932 р. – запроваджено натуральні штрафи, що означало вилучення всіх харчів у селян;
- грудень 1932 р. – примусово вивезено із колгоспів усі фонди, в тому числі і насіннєві.

Блокада мешканців окремих територій та всієї України:
- листопад 1932 р. – в Україні запроваджується система голодних гетто – «чорних дошок» . Занесення на «чорні дошки» колгоспів, сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь – яких товарів та інші жорстокі репресії, що було рівнозначним смертному вироку їх мешканцям. Всього на «чорну дошку» було занесено до третини сіл України;
- січень 1933 р. – забороняється виїзд за межі України. Відповідно до директиви Сталіна території УРСР і Кубані, в той час переважно заселеної українцями, були оточені збройними загонами для блокування виїзду селян «за хлібом» в інші регіони. Таких заходів більше ніде і ніколи не застосовувалося в СРСР.

У той час, як від голоду умирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні у той час на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт.

«ВЕЛИКИЙ ГОЛОД 1932 – 1933 РОКІВ В УКРАЇНІ ЗАБРАВ ЖИТТЯ ВІД 7 ДО 10 МІЛЬЙОНІВ НЕВИННИХ ЛЮДЕЙ . . .»

Чорним смерчем пройшов голод і по нашій подільській землі. Зачепив своїм страшним крилом і нашу область, і наш район, і наше село.

Не можна встановити точних цифр втрат населення у ті роки й по Красилівщині. Цьому перешкоджають не тільки вище наведені причини, а й часті зміни у тодішньому адміністративно – територіальному устрої наших земель. Тому підрахунки можуть бути тільки приблизними. З території сучасного Красилівського району відправили у віддалені місця СРСР не менше 1600 – 1700 чоловік. Практично неможливо встановити кількість жертв Голодомору. Документи органів виконавчої влади по нашій місцевості пропали у роки війни, а в партійних матеріалах, які збереглися, про те страшне лихоліття майже нічого не згадується. Можна лише констатувати факт, що в нашому районі такого масового вимирання людей, як в південних та східних районах тодішньої Вінницької області, не було. Красилівський район віднесено до сьомої категорії (чи розряду) по людській смертності в 1932 – 1933 рр. А це – лише окремі випадки смертності в деяких селах. Перша ж категорія означала суцільне вимирання населення на значних територіях (кілька районів). Ми знаходилися у прикордонній смузі, влада ще пам'ятала про «волинки» 1930 рік; й тут діяв дещо інший режим, ніж на окремих територіях (менші хлібозаготівлі та навіть деякі поставки продуктів сюди), тому й втрати населення були не такими значними. Проте голод був, і в деяких населених пунктах померло немало жителів. Про це свідчать окремі партійні документи, в який йде мова про припинення чуток про голод, надання допомоги не тільки ряду сімей колгоспників, а й навіть окремим господарствам одноосібників. Останній факт є дуже показовим: держава вела курс на знищення одноосібного господарювання, а тут – надається допомога! Напевно, в деяких селах становище дійсно ставало критичним. Ще раз зауважимо, що голодувало дуже багато сімей (майже всі), але смертність була меншою, ніж на сході та заході України. Виходячи із свідчень очевидців та списків померлих по ті роки (відфільтрувавши померлих від старості, хвороб та ряду інших причин), можна зробити припущення, що на Красилівщині померло від голоду не менше як 1500 – 2000 чоловік.

За останніми даними, які підготували виконкоми місцевих рад , найбільше понесли людських втрат села Чепелівка – 98 чоловік, Котюржинці – 45 , Росолівці – 44 , с.Волиця-1 – 40, Веселівка – 35, Пилипи – 32, Дружне – 27, смт.Антоніни , Закриниччя, Дубище – по 26, Марківці – 23, Кульчини – 19, Глібки – 18, В.Салиха – 14, Рублянка, Западинці, Пашутинці – 11…

На території району ще мешкають живі світки трагедії. Їхні спогади – то крики голодних, опухлих від голоду дітей, старших поколінь.


Згадують очевидці


Соловйова Катерина Севастянівна, 1922 року народження, жителька села Заслучне.
«Сім'я була велика: батько, мати, шестеро дітей. Мали 2 коней, корову, воза, сани, плуга. Батько відмовився вступати в колгосп. За це всю сім'ю вигнали з хати, забрали зерно, одяг. Ночували де прийдеться: по дворах, по чужих хатах.

Мати, щоб прогодувати дітей, крадькома пробиралась до хати, варила там їсти, діти сходились, швидко їли і знову розбігались хто куди міг.

Жорна занесли до дядька. Там, щоб ніхто не бачив, мололи сховане зерно. Пекли хліб, щоб хліба було більше, добавляли кормові буряки. Лободу, кропиву різали, терли в макітрі, добавляли муки з проса і пекли такі коржі.

З голоду пухли ноги. На весну мама теж опухла. Але щоб нагодувати дітей, знесилена, пішла на базар купити хліба. По дорозі до дому сіла під деревом і сама той хліб з'їла. Не було сили пересилити себе.

Маминого брата розкуркулили і вислали в Сибір. Його жінка залишилась сама з дітьми. Дуже бідували і голодували. До дому дядько мій так і не повернувся.

Весною, щоб врятувати сім'ю, батько вступив в колгосп.


Закордонець Іван Олексійович, 1923 року народження, житель села Заслучне.
Люди, щоб врятуватись від голодної смерті, ховали зерно, харчі хто де міг. Партійці – активісти ходили по дворах, палицями штрикали в землю, копиці сіна , соломи, забирали все, що знаходили. Не обминули і наш двір. Два рази приходили. Шукали в коморі, на горищі, на городі. Разом з ними був і батьків двоюрідний брат.

Біля корови, в яслах, була яма, в ній батько сховав 2 відра зерна. Батьків брат знав про цю схованку, але нас не видав. З двору забрали коня, воза, плуга.

Щоб не померти з голоду, на колгоспних полях збирали мерзлу гнилу картоплю. Їздили в Західну Україну, там міняли одяг, різні речі на муку, хліб, сало.

Тим, хто працював в колгоспі, давали порцію баланди і 200 грам хліба. В колгоспі здихали коні, корови. Люди ходили на скотомогильники, вирізали шматки м'яса, несли до дому, варили і їли.

Великої смертності від голоду в селі не було. Були лише поодинокі випадки, але їх не реєстрували.

Тих селян, які не хотіли вступати в колгосп – виселяли. Це Коновальчук Мартин, Розумний Макар, Васьковський Фотій, Масловський Микола. Їхні хати розібрали, а їх самих із сім'ями виселили».

Згадує Матвійчук Петро Дмитрович, 1920 року народження. В даний час проживає в селі Заслучне. В період голодомору жив у селі Чепелівка.

«Важкі були часи. Людей силоміць заганяли в колгоспи, забирали худобу, інвентар. Хто не підкорявся – висилали.

Була певна норма здачі зерна. Здав норму, тобі видали квитанцію і відразу наклали ще одну норму. Люди почали ховати зерно. В кого знаходили – судили і висилали.

Осінню 1932 року забирали в селян не тільки зерно, а всі запаси продовольства.
Померлих від голоду замотували в рядна, скидали на вози і звозили в ями. Хати стояли пусті. І не тільки хати ,а й вулиці. По сусідству з нами померла вся сім'я: бабця, син, невістка, двоє діточок. А інша сусідка так спухла від голоду, що не витримала і повісилась. Залишилась маленька дитина. Помирали ще в серпні 33 –го .
Восени 33 –го року селянам видали по декілька кілограм зерна.


З спогадів Коломійчука Мусія, 1922 року народження, жителя села Заслучне.
Серед зими людей виганяли з хат, забирали одяг, взуття. Люди змушені були жити в землянках».

Сім'ю Пивовара Микити Кіндратовича вислали всю. Коцюк Василь Стахович не хотів вступати в колгосп, його теж вислали.

Хату Масловського Семена Савовича розібрали, його вислали, а діти залишились на вулиці, жили в землянці.

З голоду помер Савицький Юрій з дружиною.
У Солода Єфрема – разом померло 2 дітей, а згодом і дружина.

Був випадок, коли батько, збожеволівши від голоду, хотів зарубати свого сина, але той встиг втекти до сусіда.
Інший чоловік, Партасюк Яків, зарубав хлопця, коли той викопував в нього на городі картоплю. Було це весною 1933-го року.

Тепер, після того як минуло вже багато років, ми можемо відповісти на запитання: чого хотіли досягти організатори голодомору? Кому було вигідно підрубати нашу хліборобську націю під корінь?

Комуністичний режим не міг боротися з існуванням вільних, незалежних від нього людей. Вільних людей, основу особистої незалежності яких становила їх власна праця на власній землі, слід було знищити. Удари завдавалися методично і цілеспрямовано. З українців виймали хліборобську душу, ламали хребет нації, свідомо провокували канібалізм.

Такі дії влади є злочином проти людства і відповідають визначенню геноциду у Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року.

На цій основі 28 лютого 2006 року за ініціативи Президента України Віктора Андрійовича Ющенка Верховна Рада України прийняла Закон «Про голодомор 1932 – 1933 років в Україні», за яким Голодомор визнано геноцидом українського народу.

А тому наш обов'язок сьогодні – зберегти пам'ять про тих, хто не дожив, пам'ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути.

Сьогодні ми маємо для себе чітко зрозуміти – головною, неперехідною цінністю для нас усіх є власна держава. Бо лише здобуття Україною незалежності та демократичний шлях, який ми обрали, є надійною гарантією того, що це ніколи не повториться.