Пам'ять народу не убієнна

Пам'ять - нескінченна книга, в якій записано все : і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво - чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбувано слова про голод. «Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду». А так вмерла майже вся Україна.

Моторошний парадокс : вмирали на все плодючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, всіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все до останнього колоска, до останньої зернини.
Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор 1932-1933 рр. Влада забрала у селян всі фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян-українців.

Ця страшна трагедія не обминула сіл, що знаходяться на території нашої сільської ради.

До складу Малоклітнянської сільської ради входить сім населених пунктів, а саме: Мала Клітна, Волиця-2, Кошелівка, Велика Клітна, Вербівка, Чапаївка, Дворик.

На 1.01.2005 р. на території сільської ради проживало 1584 людини і налічувалось 599 дворів.
На території сільської ради в основному проживають українці, є росіяни, вірмени (у двох сім'ях). Приїжджого населення проживає мало.
Учні нашої школи спілкувалися з очевидцями голодомору по своїх мікрорайонах.

Місце запису: Велика Клітна. Розповідає вчителька-пенсіонерка Стаднік Дора Лук'янівна, 1922 р. н.

«Голод 1932 - 1933 рр. я добре пам'ятаю. Того року був недорід картоплі і поклали великий податок. Приходили активісти, виконавці і збирали все. Якщо хтось зміг щось сховати, то знаходились люди, які видавали їх.

Поля охороняли сторожі. І якщо людина взяла і зібрала жменю колосків, то давали п'ять років тюрми.

Добровільно йти в колгосп люди не дуже хотіли, хто вагався, то вважались куркулями, в них все забирали, а їх висилали.

Їли люди все: кропиву, лободу, діставали з ям картоплю, яка залишалася з минулого року. Попереднього року був великий урожай, то люди з гнилої картоплі вибирали крохмаль і пекли млинці. В містах теж був великий голод, і городяни йшли в села міняти все на продукти. Померлих людей родичі, сусіди, хоронили на цвинтарі. Всі звинувачують у голоді тодішню владу».

Зі слів Рабцевич Ганни Панасівни , 1921 р.н., жительки села Мала Клітна:
«Пам'ятаю великий голод. Власне поле забирали у колгосп, наші батьки повмирали. Хліб, який був засіяний на полі, теж забрали. Нас було три сестрі, були голі й босі. Люди нам давали лушпайки з картоплі, хто кусочок хліба.

Як піду в колгосп на роботу, то давали їсти. Треба було зарання вставати, щоб захватати роботу. Продуктів і зерна не забирали, бо в нас нічого не було. Опіки ж сиротам від держави не було. То ми ходили допомагати людям, доглядали дітей, кому треба було. Так і виживали. Але була все одно спухла від голоду, що аж світилася. Їли кропиву, лободу. Від голоду померло багато людей. Їх поховали на цвинтарі».

Розповідає жителька с. Волиця-2, Остап’юк Євгена Артемівна , 1921 р.н.
«Голод пам'ятаю. Був неврожай. Влада забирала все без документів. До хати приходило по кілька чоловік, серед них із села був Гулько, хто не хотів віддавати, то влаштовували арешти, побої. За донесення на сусіда про приховування добра від влади були винагороди. Збирати у полі колоски не дозволяли, там були сторожі. Хто не хотів йти у колгосп, то створювали такі умови, що мусили йти, а хто робив там, то деколи давали їсти. Не голодували ті, хто був багатший, чи мав корову. Допомоги не було ні від кого, всі виживали самі по собі, їли все, що було можна : бруньки з липи, слимаки. Випадків людоїдства у селі не було».

Жителька села Волиця-2 Костюк Христина Василівна , 1921 р.н. розповідає:
«Голод пам'ятаю. Причиною є податки, влада, засуха. У людей забирали вирощене у полі і на городі Гулько, Колюнька і їхні люди. Вони мали зброю, якщо не сплатимо податок, то забирали все: одяг, рушники, худобу. Нічого не можна було сховати, бо все одно знайдуть, їли лободу, корінці, ягоди, гриби, маслюки, горобці, голуби. Люди у селі не вмирали, але з голоду пухли».

Зі слів Висоцького Василя Андрійовича , 1930 р.н., жителя с.Кошелівка:
«Пам'ятаю і чув з розповідей батька, що був страшний голод. Того року ще був недорід, посуха. Робили уповноважені, ходили по хатах все забирали і було таке , що й сусіди доносили.
Я був малий, то й багато не пам’ятаю. Їли лободу, маслюки, збирав хто що міг. Пам’ятаю, як брати назбирали воронят і варили, давали їсти, а мені казали, що то курчата, картоплю гнилу їли. В колгосп заставляли йти. За зібрані в полі колоски судили, висилали».
Багато ще є живих свідків того страшного голодомору. Розповіді цих людей схожі одна на одну своєю жахливою правдою.



На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину.
Можна раз, і вдруге, і в третє переписувати історію на догоду диктаторів чи ідеології. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду. Правду про ті страшні роки, про ті страшні події.
Це наша історія, і ми повинні знати і пам'ятати її.