Зозуля Іван Оксентович

Іван Зозуля – людина, вчитель, письменник

Іван Оксентович Зозуля народився у 1915 році, в селі Лажева, що на Старокостянтинівщині, в убогій селянській сім'ї Гапки і Оксентія Зозулів. Він був сьомою дитиною.

Через багато років Іван Оксентович напише в своїй автобіографії: "В сьомому кінці села, на вигоні, жила самотня стара жінка, яку звали Мокриною. Це була баба Мокрина-повитуха. І ось з її допомогою народилась нова людина, хлопчик Іванко, тобто я" (9).

Так розпочалася нелегка життєва дорога Івана Оксентовича Зозулі.

Як давній сон, що залишився в пам'яті на все життя, промайнуло босоноге і голодне дитинство.

Ось як він сам згадував про ті роки: "Рано залишився сиротою, пройшов всі ступені селянського "університету". Однак важкий побут, щоденна праця гартували мене як людину. Вже з шести років я почав працювати на різних роботах по господарству, а особливо часто випадало бути погоничем на оранці. Четверо коней, запряжених у четвертик, орали підтюпцем увесь день, а мені, босому, – по стерні увесь день. А ввечері обоє з матір'ю лікували поранені сторчаками закривавлені ноги. З дев'ятирічного віку пусті дитячі витребеньки мої звелися нанівець. Я пас дві конячини: свою і дядькову" (10).

Восени 1926 року пішов у перший клас Лажевської початкової школи. Та ще до школи самотужки навчився читати, рахувати і писати, а тому наука в школі давалася легко. Початкову школу закінчив з відмінними оцінками. Продовжив навчання в семирічці села Ладиги, яку закінчив у 1933 році.

Отримавши свідоцтво про семирічну освіту, подав документи до військового училища, але через вади зору його туди не прийняли. Вимушений залишитись працювати в рідному колгоспі.

В 1934 році за сумлінну роботу правління колгоспу направило Івана Зозулю на навчання на робітфак при Уманському сільськогосподарському інституті. Закінчивши його, він став студентом Уманського сільськогосподарського інституту. Провчився 2 роки і змушений був залишити його через важке матеріальне становище, тому перевівся на перший курс Уманського учительського інституту заочного відділу.

З вересня 1937 працював на освітянській ниві інспектором відділу освіти дорослих при Старокостянтинівському райвно, а з січня 1938 р. – вчителем фізики і математики Сахнівської семирічної школи (9).

Вчительська робота цілком захоплює молодого Івана Зозулю, це була найпрекрасніша пора його життя.

Та чорним круком прилетіло літо 1941 р. "Бронь. Евакуація. Через два місяці знову в Сахнівцях. Переховуюсь. По доносу заарештовують мене і вивозять в Німеччину на каторжні роботи" (9). Спочатку це був автомобільний завод капіталіста Карла фон Боргварда в м. Бремені. Спроба втекти не вдалася і гестапо відправляє юнака в Бременську в’язницю, а потім - у штраф концтабір "Фарга" (13).

"Інвентарний номер замість прізвища, дерев'яні "гольцшуги" замість взуття, каламутна баланда замість їжі, охоронці з собаками, приниження, знущання й смерть – ось що супроводжувало кожного дня і кожної миті "Остарбайтерів". І при цьому всьому потрібно було залишитись людиною, підтримати товариша в скрутну хвилину, допомогти вистояти" (10).

Не скаржились самі собі,
Не нарікали ми на долю раз у раз.
Нам треба було жити в мужній боротьбі,
Щоб не кляли потім нащадки нас (10).

Закінчилась війна, прийшов довгожданий травень 1945. День визволення прийшов і для І.О.Зозулі. У кінці червня він був вже на Батьківщині, а з вересня 1945 року приступив до роботи в Кузьминській семирічній школі вчителем фізики і математики.

Пізніше працював завучем, директором у різних школах Красилівського району.

А з 1953 р. аж до виходу на заслужений відпочинок 25 років вчителював у Западинській середній школі.

Улюбленець учнів, авторитет у колективі і організатор учительської та учнівської художньої самодіяльності.

Володіючи практично всіма струнними музичними інструментами, він створив перший шкільний ансамбль струнних інструментів. Так він передавав любов до мистецтва своїм вихованцям, навчав їх практичної гри, розвивав здібності кожного.

Добра слава про виступи оркестру народних інструментів під керівництвом І.О.Зозулі вийшла далеко за межі школи, села, району.

Не перелічити виступів на сцені. Важко назвати загальну цифру тих, хто пройшов через гуртки і шкільну художню самодіяльність, хто з вдячністю згадує його за довгу і багатогранну працю.

Однак як незгойну рану, що важким тягарем лежала на його серці, носив ветеран спомин про пережиті роки страхіть (13).
Ночами у снах приходили товариші, ніби просили розповісти світу про ті страждання, які перенесли у фашистській неволі.

Не відмовляюсь ні від чого:
Ні від думок – жалючих бджіл,
Ні від вербового порога,
Ні від похилених могил…

На зустрічі зі школярами І.О.Зозуля згадував: "У післявоєнний період я не раз задумувався над долею невільників, в’язнів, військовополонених, які були вивезені зі всього світу до Німеччини. Скільки закатовано, розстріляно, повішено, спалено, замордовано у фашистських затінках. На конвеєрах фабрики смерті мільйони поклали голови у таборах Освенціму, Майданика, Аушвіцу, Бухенвальда.

До кінця життя ввижатимуться вони живим, тим, кому вдалося повернутися із страшного пекла. Скільки безіменних подвигів було здійснено у підпіллі в ім'я перемоги. Якби людство хоч частину з них знало, мені було б легше на серці". (10).

Важко уявити собі ці страхіття війни, однак набагато важче забути це живим учасникам тих трагічних подій. А тому кожного разу Івану Зозулі приходила думка про те, щоб хоч частку того побаченого і пережитого передати на папері нащадкам, тоді можна було б вважати виконаним свій обов’язок перед живими учасниками тих страшних випробувань і молодим поколінням.

І ось як проявився Божий дар – хист письменника, завдяки якому Івану Оксентовичу вдалось за рік написати в рукописі роман "Остарбайтер". Рукопис передавався з рук в руки вчителям, учням, батькам. Усі ділилися враженнями. Вчитель малювання даної школи Мармолюк Микола Павлович зробив ескіз титульної сторінки роману. Художньо оформити допоміг київський письменник І.М.Власенко.

В результаті у 1980 році видавництво "Радянський письменник" випустило у світ цікавий, гостросюжетний і повчальний твір, книгу "Остарбайтер", що в перекладі з німецької означає "робітник зі сходу" (12).

Назва твору прийшла сама по собі: ми не люди були, а тварини з номером на шиї, а на лацкані – білий знак, на голубому ромбі – "ост" (4).

Чим далі відходимо від подій Великої Вітчизняної війни, тим зриміше відчуваємо значення і велич кожної людської долі у звершенні народного подвигу.
З погляду на це цікаві й такі твори, як "Берег" і "Вибір" Юрія Бондарєва, "Карателі" Алеся Адамовича, а також художньо-документальні свідчення Вадима Бойка "Слово перед стратою" та Олеся Орловського "Юність" на війні".

Кожен правдивий твір, кожен реальний штрих на рівні наших сьогоднішніх знань про війну важливі для відтворення цілісної картини перемоги над ворогом, а також і як матеріал для майбутніх дослідників цієї суворої пори в біографії багатьох народів (11).

Своє належне місце в літературі цього ряду посяде, без сумніву, й роман І.Власенка та І.Зозулі "Остарбайтер".

Автори цієї книжки – професійний письменник, відомий повістями про героїчну боротьбу підпільників проти гітлерівців, і вчитель - людина, яка сама пережила страшні дні фашистської неволі, - відкривають читачеві ще малодосліджену літературою сторінку війни: каторжне життя тисяч невільників у так званих таборах праці в Німеччині, їхню боротьбу з ворогом за свободу Батьківщини, за свою людську гідність.

Вони показали долю тих юнаків та дівчат, яких фашисти силою вивезли з окупованої території як робочу силу, як новітніх рабів у фашистську Німеччину (3).
Роман так і починається - із цієї страшної дороги: "Якщо людське горе у всьому його безмірі може концентруватися в тугий згусток відчаю, питома вага якого не піддається визнанню, то таким вантажем були по зав’язку виповнені вщерть наглухо закритих вагонів, що котилися на Захід" (1).

Роман "Остарбайтер" відтворює "діяння" фашистів, так би мовити по той бік фронту, безпосередньо на території гітлерівської Німеччини. У книзі простежується доля комсомольця Кузьми Ковтюха, який служив в армії, потрапив у полон, втік з нього, знову потрапив до рук фашистів, був вивезений з містечка Старокостянтинова, що на Поділлі, до "великого рейху" і сповна випив гірку чашу катівень, це ж сповна відчув і сам Зозуля І.О.

Роман правдиво і достовірно показує справжню суть фашистських таборів "праці" (3).

"OST під інвентарним номером 1681 – так уже іменувався Кузьма Ковтюх, як і інші сотні людей з України, Білорусії, Росії, країн окупованої Європи. Дерев'яні гольцшуги замість їжі, пісні, антисанітарні бараки табору в оточенні поліцаїв з собаками, бляха на грудях – такий вигляд мали "остлани", тобто ті, за ким тут уже не визнавали нічого людського.

І.О.Зозуля достовірно, майже документально, зображує будні табору, якщо можна так назвати неймовірно важку й гнітючу атмосферу чисельних принижень і знущань.

Вже на біржі праці, куди привезли робітників з окупованих країн, ми знайомимось із звичками найманців робочої сили. Шуліками кидаються вони на дармову здобич – діловито оглядають зуби, вимірюють об’єм м'язів, прикидають зріст бранців, – справжній рабовласницький торг. У перший день прибуття в табір депортованих шикують у дворі. Починається екзекуція трьох утікачів для уроку новоприбулим. Їх виводять на "сцену" – спеціальне підвищення – і б'ють… "Катували довго і старанно, намагаючись влучити в найболючіші місця. Потім, побитих і закривавлених, їх почали "стригти", тупими ножицями, патлали волосся на голові, аж на ній виступала кров" (1).

Кузьма ще не раз зустрічається з жорстокістю катів. У нелюдських умовах перебували сотні депортованих з усіх країн Європи. Якщо взяти до уваги й те, що звістки з фронту, з Батьківщини майже не доходили, то можна уявити, яких зусиль коштувало кожній чесній людині вистояти до кінця (3).

Тоді розуміємо, що і шматок хліба умираючому від голоду товаришеві і дружнє слово підтримки у важкі хвилини вижили багато. І ці прості вчинки в подібній ситуації можна без перебільшення назвати героїчними.

У романі переконливо показано, що люди не тільки знаходили мужність вистояти, - вони постійно боролися, і рушієм цього була величезна сила ненависті до ворога. Робітники випускали, наскільки це було можливим, браковані деталі, таємно саботували, робили щодень хоч маленький, але внесок у перемогу над ворогом. Сьомий барак табору, у якому ночували Кузьма та інші мешканці бараку, стає центром всієї боротьби. Вони знаходять соратників серед поляків, французів, зв’язуються з антифашистами.

Ніщо не може зламати духу радянської людини, віри в її перемогу – один із лейтмотивів твору.

Три нескінчених довгих роки пекла витримує Кузьма Ковтюх. Незважаючи на нестерпні умови табору праці, трагічне кохання до дружини гестапівця, сумніви, юнак виходить з честю, незламний духом, готовий відроджувати зруйновану ворогом рідну землю, будувати нове життя.

В образі Кузьми, безстрашного Жори Сидоренка, підпільниці Ольги, кадрового офіцера Михайла Шаповаленка та інших героїв книги автори показують гідне молоде покоління.

Духовна стійкість, любов до своєї Вітчизни, до тих моральних джерел ,які залишались святими в душі кожного з молодих героїв навік, - усе це було тією могутньою основою, на якій гартувалась і зростала їхня мужність і віра в поразку ворога.

Роман належить до тих книг, які необхідні сьогодні молоді для розуміння справжньої суті фашизму і боротьби з ним (3).

"Задумав я написати свій твір про ті страшні роки, назвав його "Остарбайтер". Написав його за рік. Всі події, епізоди, назви вулиць, прізвища невільників і німців, всі дати були дійсні", – говорив Іван Оксентович Зозуля (10).

Мабуть, саме тому твір став дуже цікавим та гостросюжетним, а серед читачів мав великий успіх. Бо вже через декілька днів після виходу книжки в світ її не стало на прилавках. Приходили численні вітання, рецензії критиків.

Розлучились колишні в’язні невільницьких та концентраційних фашистських таборів в кінці 1945 р. розлучився і Іван Зозуля з Василем Зубченко. Кожний з них добирався своєю дорогою до Батьківщини, до рідних домівок.

І хоча всі роки в неволі жили в одному бараці, спали на одних нарах, працювали поруч, а обмінятись адресами не встигли (5).

Пройшли роки. Багато часу промайнуло. Зарубцювались рани на тілі, але душа жила тими болями і стражданнями. І ось 1990 рік. Василь Зубченко приїхав до Івана Оксентовича на зустріч. Познайомились вони в жовтні 1942 року в Боргвардітському таборі (за ім'ям його власника капіталіста Боргварда) міста Бремена. Разом з тією людиною пройшов Іван Оксентович через фабрику смерті, разом виконували завдання підпілля, а Василь добре знав німецьку мову. І ось йому найчастіше "підсовували" німецьку газету, листівку і виходила непогана політінформація. За втечу обидва потрапили до штрафного табору "Фарга", мабуть, через те і вижили, що не поодинці були, а разом. Підтримували один одного, допомагали іншим вистояти в ті страхітливі часи.

На початку 1987 р. в тому ж видавництві вийшла друга книга Івана Зозулі та Івана Власенка під назвою "Розшукується безпалий", в якому розкривається підривна діяльність фашистів контррозвідки напередодні та під час Великої Вітчизняної війни.

Один із головних героїв твору мешканець Старокостянтинова – Михайло Друсляк розпочав службу ще в царській армії (12).

Згодом став запеклим ворогом революції і радянського ладу. Вбивця – садист служив петлюрівцям, а в роки війни – гітлерівцям. В одному із боїв проти загону червоних Друсляк відбив перший блискавичний удар й ухилився від другого, який розпанахав би його до самісінького сідла, але шаблюка котовця все ж сіканула кінцем по правій руці і відняла вказівного пальця. Залишилася тільки маленька з піввершка куляса. Цей епізод послужив назві роману "Розшукується безпалий".

Події, про які розповідається в романі, відбуваються не лише на Україні, а й на території фашистської Німеччини. Червоною ниткою через твір проходить патріотизм та інтернаціоналізм людей, об’єднаних спільною боротьбою за звільнення народів від ярма фашизму. Книга "Розшукується безпалий" адресована масовому читачу, має пізнавальний характер, бо дає можливість ще раз пройтись бойовими стежками Поділля, які були свідками багатьох подій на шляху захисту рідної землі від фашистської чуми (12).

Пройшли роки. Відійшов в інший світ Іван Оксентович, залишивши після себе чудові книги, гарні згадки про себе в односельчан. Зберігаються в шкільному музеї при Западинській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів фотографії, які подарувала його дружина. Залишився рукопис книг про Западинську школу, який так і називається "Педагогічні будні, рукопис повісті про Вітчизняну війну", "Смерть на переїзді" та "Брат продав брата". В обласній і районній періодичній пресі друкувалися "Діалог дідуся з внуками", "Кмітливий циган", "Продав корову" (гумор), оповідання "Друзі", "Нескорені", спогади "Хроніка колишнього в’язня фашистських концтаборів".

Багато в світі книг, дуже багато, але приємна хвиля огортає душу від того,що у їх "морі" є книги нашого земляка, Івана Оксентовича Зозулі. Своїми книгами він залишив приємний слід після себе на землі.

Він був доброю людиною, любимим вчителем, приємним співрозмовником, музикантом і талановитим письменником. Був людиною, яка мала надзвичайний Божий дар.

Таким він і залишився в пам'яті своїх односельців, учнів, читачів.


Список використаних джерел:
1. Власенко І., Зозуля І. Остарбайтер: роман, - К. Радянський письменник, 1980 – 304с.
2. Власенко І.М., Зозуля І.О. Розшукується безпалий: роман. – К.
Радянський письменник, 1987 – 327с.
3. Іван Власенко, Іван Зозуля, Острабайтер. – Київ. Радянський письменник, 1980. – короткі рецензії.- Дніпро. – 1981. - № 6с. 154-155
4. Зозуля І.О., Хроніка колишнього в’язня фашистських концтаборів // Зоря комунізму // 1990 р., 30.06
5. І Зозуля. Зустріч через 45 років // Зоря комунізму // 1990 р. 16.10
6. І. Зозуля. Друзі // Красилівський вісник // 2000 р. 29.04
7. Історія с. Западинці
8. Крочек Я. Автор роману – сільський вчитель // Корчагінець //
1982 р. 19.09
9. Красиний В. Залишити слід після себе // Красилівський вісник // 1995 р. 10.08
10. Матеріали зразкового краєзнавчого музею Западинської загальноосвітньої школи І - ІІІ ст.
11. Мельник Т. Автор книги – наш земляк // Зоря комунізму // 1983 р. 21.05
12. Сіренко Л.Ф. Книга нашого земляка - // Зоря комунізму // 1981 р. 14.02
13. Щеринська С. Прем'єра книги нашого земляка // Зоря комунізму // 1987 р. 06.12

Відомості про авторів:
1. Мормолюк Микола Павлович – вчитель історії, вчитель-методист, "Відмінник народної освіти УРСР", директор зразкового краєзнавчого музею при Западинській ЗОШ І-ІІІ ст.
Красилівський район, с. Западинці, вул. Леніна 25а,
тел.8(03855)9-31-63
2. Ількова Анна Юріївна – студентка другого курсу Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії.
м. Хмельницький, вул. Панаса Мирного 31/3, тел. 77-66-51