Діамантове весілля

Дожити до золотого весілля вдається далеко не всім подружнім парам. А до шістдесятиріччя спільного життя й поготів. Утім, Людмила та Володимир Ошусти з Веселівки на Красилівщині – виняток унікальний. Вони не просто дожили до діамантового весілля, а й зустріли його в дружньому родинному колі, при повному взаєморозумінні, у мирі, любові та злагоді.
Колишня медсестра військового хірургічно-польового пересувного госпіталю росіянка Людмила Красавіна та колишній остарбайтер Володимир Ошуст з Ярмолинецького району поєднали свої долі у далекому 1949 році.
– Після закінчення війни мені не було куди повертатися. Мати померла ще напередодні фашистської окупації, а батько загинув на фронті. Тому вирішила продовжити службу в одній з військових частин Хмельницького. А потім пішла у відставку і за направленням облздороввідділу приступила до роботи у фельдшерсько-акушерському пункті села Голохвастів Ярмолинецького району. Юнаків у селі було багато, але в око запав молодий секретар сільської ради Володимир Ошуст, який щойно демобілізувався з армії. Та й він проявляв неабияку увагу
до мене, – пригадує посивіла вісімдесятип'ятирічна спів-
розмовниця.
– Через рік ми побралися. Весілля пишного не робили. Зранку пішли розписуватися в Ярмолинці (Від Голохвастова до Ярмолинець і назад, либонь, кілометрів з тридцять буде. Цей шлях молодята подолали пішки – авт.). А потім зробили невеличке застілля в родинному колі. Гарна тоді була погода – тепла і сонячна. Старі люди передбачали, що в нас буде довге й щасливе життя. І не помилилися, – доповнює дружину Володимир Олександрович.
Через деякий доля закинула молоде подружжя у Веселівку Красилівського району. Людмила Ошуст аж до виходу на пенсію працювала завідуючою фельдшерсько-акушерським пунктом. Надавала медичну допомогу мешканцям Веселівки, Пашутинець, Берегелів і хутора В’язовець. Її чоловік майже чверть століття обіймав посаду секретаря місцевої сільської ради.
Робота сільського медика досить нелегка. Вона не регламентується ніякими часовими рамками. Навіть під час відпустки немає спокою. У будь-яку пору доби, чи то вдень, чи навіть серед глухої ночі можуть покликати на допомогу до хворого. Тут немає ні колег-консультантів, ні будь-якої апаратури для проведення аналізів – лише прилад для вимірювання артеріального тиску і слухавки. Нерідко Людмила Ошуст вступала у двобій зі смертю і гідно перемагала в ньому, рятуючи життя своїх односельців.
А вдома ж чоловік, троє дітей, яким треба наготувати їсти, попрати, в хаті порядок навести. Плюс ще чимале підсобне господарство, без якого не обходиться жодна сільська сім’я: город, корова, свині, кури, качки.
Володимир Олександрович, як ніхто, розумів свою дружину. Обходив господарство, дітей до школи відправляв.
– Загалом, ми ніколи не ділилися обов'язками і не сперечалися, як це буває в більшості сімей, хто у родині головний, а хто другорядний. У цьому, очевидно, і є секрет нашого благополуччя та взаєморозуміння, – каже Людмила
Федорівна.
Вихованню дітей обоє надавали однакової уваги. Проте дочки більше пригадують, як за ними доглядав батько, бо мама, як мовиться, днювала й ночувала на роботі. Інколи навіть не встигала пообідати. Тому Галя, Лариса й Оля ще змалку були призвичаєні до роботи по господарству. Коли навчалися в старших класах, самі куховарили, прали, в хаті прибирали.
У вільний час, якого було досить мало, Людмила Федорівна не відпочивала. Любила пекти торти, тістечка, вишивати. А коли будували хату, то сама стіни штукатурила, чоловік у цей час грубки мурував.
- Життя пройшло, як один день. Навіть не віриться, що ми вже в парі шістдесят років. Якби довелося починати все спочатку, то я, напевне, іншої долі не вибрав би, – зізнається Володимир Ошуст.
Дружина в знак згоди мовчки киває головою.
…Пройшли роки, повиростали дочки, порозліталися, як пташенята, з батьківського гнізда, обзавелися сім'ями. Одна – в Молдові, дві – в Москві. Подарували батькам четверо внуків і двоє правнуків. Брата Людмили Федорівни Юрія доля закинула з дружиною Тетяною в Америку. Там він нещодавно прийняв громадянство.
Нині вісімдесятишестирічний Володимир Олександрович та молодша за нього на рік дружина живуть одні. Мають шістдесят соток городу (Дочки приїжджають, допомагають обробляти – авт.), тримають курей.
– Може б, ще й іншу живність тримали, та помічники не дозволяють, – жартома каже Людмила Федорівна, показуючи на палицю, без якої ні вона, ні чоловік не можуть ходити.
…Довгі святкові столи, що стояли в тіні дерев біля хати, аж вгиналися від різноманітних закусок. Привітати із діамантовим весіллям Ошустів приїхали дочки з чоловіками та онуками, із далекої Америки прибув брат Людмили Федорівни Юрій з дружиною, дві сестри Володимира Олександровича, сусіди, односельці, яким колишня сільська медичка врятувала не одне життя. Тридцять п’ять чоловік дружно піднімали келихи і проголошували тости за здоров’я ювілярів.
Після декількох випитих чарок за святковим столом, як це, зазвичай, буває, гості гомоніли про життя-буття, нагальні проблеми, які потрібно вирішувати. Дочка Галя бідкалася, як наступного разу буде приїжджати із Молдови до батьків. Адже тепер при перетині українського кордону, крім візи, з собою потрібно обов'язково мати ще й тисячу євро на кожну людину. А де їх візьмеш у період кризи?
– Добре, що хоч при в’їзді з Росії таких правил ще не запровадили, то ми частіше будемо навідуватися до батьків, – раділи дочки Лариса й Оля, які мешкають у Москві.
На іншому кінці святкового столу брат Людмили Федорівни Юрій Красавін із захопленням розповідав про переваги «американського раю». Слухали його Людмила та Володимир Ошусти і думали про своє – ніяка Америка, ніякі інші закордонні країни зі своєю навіть найексклюзивнішою екзотикою не замінять того раю, який подарували їм минулі шістдесят років спільного сімейного життя.